40. Егіль

Я тримав підлітка в сідлі і гнав коня по дорозі. Подумки довелося вибачитися перед твариною, все-таки відпочити я їй до ладу не дав, часу не було. Селище було вже десь поруч, але дорога все тягнулася і тягнулася. Бальдр, управитель маєтку, сказав, що до Мірійки недалеко, приблизно дві години неспішної їзди. Але чи то в усьому винні набігаючі густі сутінки, чи то я так боявся не встигнути, що здавалося, ця дорога ніколи не закінчиться. Але раптом праворуч з'явилися дими, що вилися догори на фоні темного неба, черговий перелісок закінчився, і з-за дерев показалася Мірійка — невелике селище з вузькими чистенькими вулицями, дерев'яними високими будинками на палях і значним парканом навколо самого селища.

Я притримав коня перед воротами: навіть тут були гвардійці, звісно не королівські, звичайні. І мені варто було б бути обережним, але будь яке зволікання могло коштувати дуже дорого.

— Терміново, до лікаря! — зажадав я проїзду. Нехай випишуть штраф за відсутність перевірки особи, зараз би скоріше дістатися лікарні і підлітка врятувати. 

Звісно я зробив все, що міг, обробив рани, як вчили. От тільки, судячи з розповіді Бальдра, напав на них не звичайний звір, а магічна потвора. І хто знає, що у тієї потвори було у роті і на іклах? Адже точно щось було, бо хлопчикові не ставало краще, і його батько також виглядав так, ніби його мучила лихоманка. Потрібно було потрапити до лікаря якомога швидше. В іншому випадку — а я звісно міг привезти лікаря в маєток — витрачався дорогоцінний час.

— Спочатку розберемося, хто ти такий... — перехопив зручніше піку один з гвардійців, але другий охнув і відтягнув товариша за лікоть:

— Це ж Бальдра син, ми з ними на риболовлю ходили, пам'ятаєш? Що ж сталося, га? — втім він не потребував відповіді одразу, і мені дістався нетерплячий помах рукою. — Проїжджай! Лікар на центральній площі.

Я не мав уявлення, де знаходиться ця центральна площа, але сподівався, що дорога від воріт веде до неї, як і в більшості інших поселень. І я не помилився. А ще зміг оцінити зміни у розповсюджені магії у побуті. Бо десять років назад тільки в Столиці вивіски над крамницею або будь-яким іншим закладом світилися так, щоб можна було прочитати і вночі. А зараз таке було навіть у Мірійці на краю боліт. Як тільки я виїхав на більш-менш відкритий простір, то майже відразу зачепився поглядом за лікарський знак. Якби не було цієї підсвітки, то я би проїхав повз, бо лікарня нічим не відрізнялася від сусідніх будівель, але мені пощастило.

Лікарня була невеликою, скромною за мірками тих, в яких я бував. Але іншого чекати було дивно, я мав радіти, що ця установа взагалі тут була. Втім, думати було ніколи. Я комусь кинув поводи, до мене одразу підбіг помічник лікаря, судячи з його форми, і взяв хлопця з моїх рук. За дві секунди я і поранений опинилися всередині. На першому поверсі я помітив півдюжини ліжок, перегородки, окремий кабінет для лікаря і ще кілька приміщень. На другому поверсі зазвичай розміщувалися квартири персоналу.

Черговий лікар виявився досить молодим веселим паном. З його кабінету тягнуло запахом шинки і свіжого хліба, мабуть, я відірвав його від вечері. Поки він витирав пальці очищувачем, помічник вже поклав хлопця у найближче ліжко і почав знімати той одяг, який я натягнув на пораненого в маєтку. Бо я ж не міг везти його напівголим!

— Он воно як! — з легким задоволенням придивився до ран лікар. Навіть здалося, що його очі загорілися. 

Я злегка здригнувся: лікарів я поважав, однак деякі з них відчували якусь дику і дивну пристрасть до розглядання болячок і ран. Я буквально відчував, що ще трохи і почую бурмотіння «яка приємна зустріч, яка мила рана, хто ж вас так?». Як би я не хвилювався за підлітка, але все-таки відійшов убік, до стіни, подалі. З такого професіонала станеться також до мене підійти і в шрами тикнути пальцем.

Занепокоєння потроху відступало. Я сповз на підлогу біля стіни, на ліжко в брудному одязі сідати не хотілося, і спробував розслабитися. Потрібно було відновити в пам'яті розповідь Бальдра. Тепер це мій маєток, і мене зовсім не тішило, що на його територію заглядають якісь небезпечні потвори.

Зі слів Бальдра було зрозуміло, що потвори, які напали, були йому знайомі. Їх час від часу приносили з полювання мисливці — алхімікам на інгредієнти, а звичайним мешканцям для розваги. У народі їх ласкаво прозвали стрибунцями за довгі задні лапи і характерні рухи. Невеликі чудовиська, розміром десь в дві-три долоні, мали зелено-коричневу шкіру і широку пащу з гострими зубами. Вони під'їдали дрібніших тварин, яйця, комах і птахів — стрибали і збивали останніх у польоті. На людей зазвичай не нападали, обходили стороною, особливо коли були поодинці або парами. Але якщо хтось знаходив і наближався до їхнього гнізда… Тоді тому сміливцеві  — чи то людина, что то тварина — не щастило, бо того розривали на частки всією зграєю.

От тільки зустрічали цих стрибунців лише на болотах — тих, дальніх, які тягнулися біля Академії. І безперечно на території маєтку Бальдр їх бачив вперше. Ніколи такого не було, тому управитель не зміг захиститися. Не встиг, не очікував нападу. Самостріл у нього був, та тільки як його використати проти таких спритних потвор? А ті ніби ошаленіли, Грох їх забирай, і кидалися без зупинки. Добре хоч їх всього троє було.

Мене такі зміни у поведінці місцевих магічних потвор не особливо тішили. Я точно знав, що потрібно буде якось захищати свої землі від подібних набігів. А якщо в них міграція або вони чомусь гніздо перенесли ближче до людей, то спокою не буде. Або ж це був спланований людиною напад? Але кому управитель міг дорогу перейти? Я тільки видохнув у розпачі: поки що мені банально не вистачало знань.