39. Астер 

Я скинула капюшон і підставила обличчя сонцю — ранковому, воно ще не пекло так сильно як вдень, не кусало, тож можна було насолоджуватися теплом. А ще — і це було особливим задоволенням — під руку ніхто не шипів, що княжні не можна засмагати. Стирчати на сонці до опіків я точно не збиралася, але мені подобався легкий золотистий відтінок шкіри. Комахи теж не турбували, я ретельно обробила і себе, і коней речовиною, яка їх відлякувала. Дорога в бік Мірійки то вужчала, то розширювалася, мені назустріч трапилося кілька таких самих сонних вершників як і я. Але вони прагнули швидше потрапити до міста, а я виїжджала з нього. Слойг залишився за моєю спиною.

Колби зі свартом зайняли своє місце серед інгредієнтів. Залишки моху я обробила за допомогою Нормана і ще двох слуг спочатку спеціальним засобом, а потім їдким очищувачем. Навіть якщо і залишилися десь спори, я була впевнена, що років десять ніякий сварт тут не проросте. А десятиріччя то довгий строк, можливо, тоді вже і трактиру не буде, і в цій будівлі буде щось інше.

Норману, який виконав всі мої умови, я все ж таки подарувала зілля — те саме, яке він просив, для вагітності. Вистачило буквально кількох хвилин розмови з сестрою Нормана та її чоловіком, щоб у мене не залишилося сумнівів: дитина їм дійсно була потрібна, вони її хотіли. Від пари я зажадала не так вже і багато: фінальні інгредієнти — її кров і ще дещо від нього. Від назви того самого останнього інгредієнта почервоніли всі присутні, крім мене. Я хмикнула і запропонувала вважати мене лікарем, адже у розмові з ними соромитися було нічого. Та й мені потрібен був тільки кінцевий результат, а не все, що йому передує.

Зілля настоювалося майже годину, але не на заклинальному столі, а в руках майбутніх батьків. Пити теж довелося їм порівну, зеленіючи від огиди і прикриваючи рота рукою. Що тут вдієш, не найприємніша суміш, але бувало й гірше. І так ефективніше, ніж просто з кров'ю. Зілля налаштовувало організми партнерів, значно підвищувало шанси на вагітність. До того ж всі інгредієнти були морфовані і повністю розчинені один в одному, тобто смак був средньо нудотним, а колір — незрозуміло зеленим.

Я підбадьорила пару тим, що ймовірність майже стовідсоткова, тільки варто було в найближчі дні добре фізично попрацювати для результату. Одночасно я подумки хихикала і згадувала, як професор в коледжі ділився історією, мовляв, подружня пара, що хотіла спільну дитину, просто випила зілля і чекала, що ця дитина сама зародиться... магічно. А коли результату не вийшло, вони ще й скаргу написали до алхімічної ради, мовляв, неякісне зілля їм продали.

Залишилася позаду крамниця старого Даррі — туди я ще повернуся і не раз. Навряд чи в Академії виділяється достатньо коштів на комору, повну різноманітних інгредієнтів. Швидше за все, доведеться вибивати силою навіть те, що потрібно для навчальної діяльності.

Я здригнулася: якось весь цей час я уникала думок про те, що мені доведеться когось вчити. Навчальну практику я проходила, але швидко, абияк і постаралася про неї забути наступного ж дня, як той жахливий тиждень закінчився. Навіть якщо замість юних умів в лекційній будуть сидіти дорослі дурні, нічого власне не зміниться: кожному з них потрібно буде матеріал в голову впихнути, оцінку якусь поставити і не отруїти нікого десь між цими двома пунктами. За що мені такі страждання?!

Трохи полегшував ті страждання чарівний квітковий запах. Як тільки я зрозуміла, що доведеться змиритися з болотними ароматами, то швидко створила основу під ароматичну олію. Залишалося тільки знайти запах, який буде здаватися мені приємним і переб'є всі інші — неприємні. Але несподівано для мене вибір був зроблений дуже швидко, допоміг випадок.

Час був уже післяобідній, я придивлялася, куди б і в які сумки розкласти свої покупки, бо наступного дня збиралася остаточно покинути Слойг. А речей навіть без урахування нових інгредієнтів було чимало — і одяг, і дрібниці, необхідні для подальшого життя. Стук у двері я не очікувала, з управляючим ми вже все обговорили за обідом. Але як виявилося, то був не він, а міський посильний. І мені з рук в руки передали величезний букет квітів.

Я насилу обхопила руками розкішні розани на довгих стеблах. Темне листя стовбурчилося, обтягнуте м'якою, але щільною зеленою тканиною. Ніяких зайвих прикрас або блискіток, ніякого шурхотливого паперу. Тільки тканина, темна стрічка, зелень стебел і яскраві палаючі великі бутони. Дорогі. Від аромату навіть трохи запаморочилася голова.

Вінданські розани. У крихітній картці, яку додали до букета, були скупі слова подяки. Мабуть, пан Ніельс уявив на власні очі, що було б, якби я не дала відсіч нападнику, і його маг задушив мене на тій вулиці. А може, моя порада дійсно переконала цього пана, і він все ж таки вирішив помістити свого стихійника під нагляд лікарів. Не знаю. Проте, розани зараз лежали на столі, і вся кімната майже миттєво просочилася їхнім запахом.

Ніельс дійсно знав, що дарувати. Розани були чудові, неперевершені. Так, до моїх сімнадцяти років я встигла отримати багато квітів, букети були різні, загалом розкошні і дорогі. Особливо вигадливими вони були під час тижневого святкування на честь Алських княжон. Раз на рік згадували тих, хто пішов з життя, і вшановували мене та моїх сестер. І якщо у княжичів і батька були свої дати, то у нас із сестрами був лише один спеціальний день. Навряд чи ми дійсно народилися в один день, просто так було прийнято. Раніше мене це не турбувало, а тепер цей факт неприємно дряпав десь всередині.

А після мого сімнадцятиріччя мені стало не до букетів. І от зараз…