38. Егіль

Мисливці запрошували залишитися з ними на пару днів, потім вся ватага мала б вирушити до Слойга, найближчого міста, щоб відзвітувати перед командиром і влаштувати бенкет. Хотілося розвіятися, і вони були не найгіршою компанією. Ці люди не знали мене, їх не турбували мої шрами і було байдуже на моє минуле. Тільки мої здібності мали значення. А ще один маг їм був потрібен. Бо другий стихійник разом з частиною загону і паном Ніельсом повернувся у справах до міста. Але я погодився залишитися тільки на чашку гарячого супу, а потім подякував і рушив далі. Якраз коні відпочили і заспокоїлися.

За межами лісу дорога розширилася, далеко попереду — за невеликим гаєм — виднілися стіни міста, але я свідомо вибрав поворот ліворуч. У сам Слойг я ще встигну заглянути, в цьому я не сумнівався. Навряд чи в заміському маєтку є все, що мені потрібно. Але спочатку мені варто було побачити те, що взагалі у мене було, на власні очі, щоб знати, що придбати. Ніколи ще не облаштовувався сам на новому місці. Від нетерпіння хотілося пришпорити коня, але я себе зупинив. Дорога була розмитою, іноді траплялися камені та вибоїни, і мені вкрай не хотілося, щоб тварина пошкодила ногу.

Межу приватних земель позначав стовп із залишками синьої фарби і вицвілим облущеним гербом. Ото показати би це старшому братові, він якраз за неповагу до герба збільшив термін покарання до двух років каторги. Та тільки навряд чи його високість спадкоємний принц побажає проїхатися до смердючих боліт. Молочні густі тумани, погані розбиті дороги, мідха та інша мошка вилася хмарами над головою, десь у лісах вили магічні потвори, і на додачу все це огортала постійна вологість, через яку в повітрі відчувалася легка домішка запаху гниття. Навколо дороги все заросло темно-зеленою високою травою, в продавлених возами коліях плескалася каламутна вода. Тільки яскраве гаряче сонце не давало забути, що зараз літній сезон, бо насправді від вологої землі ночами неприємно тягнуло холодом.

До стовпа була прикручена ще одна дощечка з кривим написом «Мірійка». На карті такої назви не було, але від мисливців я вже знав, що Мірійка — це невелике селище між територіями маєтків. Їх тут було чимало — близько десятка — середніх розмірів будинок, невелика територія для господарських потреб і ділянка орної землі або незаболоченого лісу. Маєток з землею був для власника непоганою підтримкою: по-перше, дах над головою і можливість відпочити від поранення, по-друге, це також додатковий дохід. Землі часто орендували селяни під посіви, бо власник маєтку зазвичай був зобов'язаний доглядати за ділянкою, охороняти її і найманих робітників. Маєтки переходили з рук в руки, від власника до власника, поки тривала королівська служба і королівська милість. Ними можна було розпоряджатися, але не володіти в повній мірі цього слова, і вже точно я не міг передати цю землю як спадщину своїм дітям. Не те щоб було кому передавати, але про далеке майбутнє я інколи думав.

Насправді я був вдячний матері за цей шанс — власний будинок, місце, де можна заспокоїтися і подумати. Для того, щоб почати нове життя, маєток на болотах підходив якнайкраще. Моє поява не викликає ні у кого зайвого інтересу, бо в цілому це нормально для місцевих, що у маєтку з'явився новий власник. Сприймати мене будуть як військового у відставці, шрами і невелика кількість речей якраз добре підтримували цю легенду. До того ж я не купив ці землі, мені їх подарували. А нагородити таким чином могли кого завгодно і за що завгодно — на все воля короля.

Кілька разів дорога розгалужувалася, на стовпах були позначки з цифрами — а я шукав табличку з цифрою п'ять. Так було позначено мій маєток в документах. Судячи з карти, від нього і до Мірійки зовсім недалеко. Мені ж краще, не потрібно буде витрачати зайвий час, щоб доїхати до більш-менш багатолюдного місця. Також час від часу до селища мали доїжджати торговці. Але поки що мені назустріч трапилися два вози зі скошеною травою і низка підлітків з вилами і сапками.

Свій маєток я побачив здалеку. Двоповерхова похмура будівля з темного каменю неначе зачаїлася серед дерев і була схожа на замок зі страшної історії. У всьому винна невеличка башта, що височіла біля однієї зі стін. Я оглядався уважно, зацікавлено, не підганяв коней. Мені ж тут жити, ну, принаймні, сюди повертатися, поки не закінчу навчання і не відновлю своє життя за власним бажанням.

Прибудинкова територія не виглядала повністю занедбаною. Був старий паркан з тонких металевих прутів, подекуди поржавілий. Був сад, за яким давно ніхто не доглядав, але тим не менше я точно бачив, що це не просто гай біля будинку, а натяк на внутрішній сад для відпочинку — з квітами, альтанками та іншими нісенітницями. Напевно, колись тут було кому відпочивати, а по білих доріжках, що вже повністю затягнуті травою, ходили парочки або бігали діти.

Стулка металевих воріт сумно скрипнула, коли я штовхнув її від себе. Замка не було, охорони біля воріт теж. Я хмикнув: дивно, якби вона була. Поки маєток стоїть порожнім, могли призначити управителя, зазвичай дрібного королівського службовця, але грошей на охорону або ремонт зазвичай не давали, бо це вже нецільові витрати. Чим ближче я під'їжджав, тим старішою виглядала будівля — витягнута, швидше за все, з великим внутрішнім двором. Тут мені теж ніхто не зустрівся. Це трохи турбувало. Якщо управителя немає, то доведеться проїхатися до селища або навіть повернутися до міста, звернутися до міського управління і там доводити своє володіння королівським службовцям. Тоді мені виділять супроводжуючого і ключ від будинку.

Але краще б управитель був, адже я зараз не готовий показувати всім своє обличчя зі шрамами. Звісно печатки на документах справжні, в цьому я не сумнівався. За своє життя я їх бачив немало, достатньо, щоб точно знати, де підробка, а де ні. Але хтось із службовців міг вирішити, що я виглядаю якось не так, як особа, яка удостоїлася королівської милості, і почати розслідування. Дис вбережи, чужі інтерес і увага не могли торкнулися моєї матері, цього я не міг дозволити!