36. Егіль

Після зіткнення з гвардійцем мене трохи нудило. Все-таки три розриви поспіль викликають в будь-якого стихійника неприємний відкат. Краще, коли заклинання йдуть з невеликою перервою, хоча б секунд десять. Слабкості не було, перед очима не крутилося і не пливло, ноги не підкошувалися, але відчуття в шлунку мені не подобалися. До того ж це ускладнювалося тим, що не можна було просто посидіти або полежати і відпочити, а треба було їхати далі.

Торкатися тіла гвардійця я не став. Ніяких речей або грошей мені від нього не потрібно було. До того ж маг-інженер міг відновити картину події за свіжими слідами. Ні облич, ні характерних особливостей при такому заклинанні не було видно — лише тіні. Але навіть цього достатньо. Дізнавачі помітять, що меч гвардієць витягнув задовго до того, як я напав на нього. А значить, він перший почав бійку. 

Він був упевнений у своїй перемозі, але програв. Буває.

Звісно, якщо мене знайдуть, на мене чекає ув'язнення і довгі судові перевірки: хто я, що робив у Фрелсі, чому не зупинився перед смертельним ударом? Але я буду неспроможний чітко відповідати на ці питання. В камері вночі мене із задоволенням битимуть гвардійці, колеги убитого, за те, що їхній товариш не зміг розмазати мене по бруківці і до того ж помер, нездатний атакувати у відповідь. Вони битимуть обережно, довго і грунтовно, без  переломів і серйозних травм. Битимуть, щоб зламати. Треба ж відновити справедливість, бо гвардієць може програти курсанту Бардарина, але не мені — не чужаку з порожньою плашкою. Я чув про декілька подібних випадків, коли звичайним патрульним проходив коротку практику після випуску зі школи гвардійців. Але на власні очі ніколи того не бачив і тим більше не брав участі в подібних «розвагах».

Через п'ять днів мене б відпустили, за дуелі, що відбулися без порушень правил, нікого не засуджують і на каторгу не відправляють. Сама суть мага-стихійника — це битви. Однак не завжди до магічних здібностей ще й розумна голова додавалася. Навіть у Бардарині траплялися серйозні травми і смерті на дуелях. Десь раз на півроку комусь із курсантів не щастило. В основному це були адепти молодших курсів: у них з контролем все ще були проблеми.

Але якщо я зараз торкнуся тіла і щось — Дис убережи! — з нього візьму, то вбивство на дуелі перетвориться на вбивство з метою пограбування. І тоді шукати мене будуть дуже старанно — відправлять деталі моєї зовнішності та інші відомості до сусідніх міст і поселень. Грабіжник і до того ще маг — це пристойна здобич для гвардійця.

Тому про поховання чи щось подібне я навіть не замислювався. Навіщо, якщо і так все ясно. Якби все сталося навпаки і я лежав мертвий на дорозі, то гвардієць, скоріш за все, відтягнув би мене до лісу. Бродягу ніхто не бачив і шукати не буде. Я впевнений, що на воротах мене також не запам'ятали. А от зникнення патрульного стане помітним вже завтра зранку.

Мені просто потрібно було якнайшвидше забратися подалі від місця сутички. Мірійські ліси я знав з розповідей інших курсантів зі школи гвардійців. А ще, звісно, з підручників і наукових збірок, які старанно складали номер до номера у замковій бібліотеці. Хоча досі мені цікавіше було бувати в краях більш південних, теплих, де і міста частіше зустрічаються, і клімат приємніший. Який сенс мандрувати у саме серце боліт, повних чудовиськ? Навіть до Фрелсі зі мною інші курсанти їздили тільки тому, що в місті було чимало розваг. Тож зараз я відчував тремтіння і намагався ретельніше оглядатися по сторонах: місця незнайомі, а з основної дороги я з'їхав, вирішив проїхатися дрібними стежками, про всяк випадок ховаючи свої сліди.

Я не боявся збитися з напрямку, заблукати. Якими б високими не були дерева в Мірійському лісі, але нічне небо було видно. Їхати довелося повільно, в якийсь момент мене почали заколисувати неспішний рух і прохолодне повітря. Але варто було якійсь нічній тварині заревтіти в глибині лісу, як сон одразу покидав мене. Я вирішив так: якщо і зупинятися на ночівлю, то тільки вранці. Нічні звірі вщухнуть, від денних я захищуся, а від людей... Так далеко від основних стежок людей майже й не бувало.

Ще один день минув у дорозі. Згідно зі свого наміру, я ліг відпочити на світанку. Так поводитися в лісі небезпечно, тут будь-кому ясно, але заїжджати до Рідне я не наважився. Навряд чи мене вже оголосили в розшук, просто затримуватися, робити гак, а потім знову повертатися на дорогу, ще вела в бік Мірійських боліт, не хотілося. Припасів у мене було достатньо, щоб спокійно дістатися до Слойга або навіть до  власного маєтку. Мені вже не терпілося розібратися з тим, що мені дісталося у спадок, дізнатися більше про жителів моїх земель і швидше вступити до Академії.

Подорожувати з порожньою плашкою мені не сподобалося. Тоді — десять років тому — у мене було кілька речей, які підтверджували мою особу. Знак другого принца — браслет зі шкіри ватна і тонка смуга з голдія. Ніяких застібок або зав'язок, кінці були з'єднані алхімічним спаюванням і магічним вогнем. Плашка школи гвардійців, розпізнавальні сині знаки на формі — приналежність до королівської гвардії, кулон майстра-стихійника, браслет адепта Бардарина. Іменний кинжал. Все це зникло того дня у Фрелсі. А бути ніким важко.

Єгері... Я скривився. Не найгірша спеціалізація для воїна, але фактично в єгері брали всіх, хто мав хоч крихту бажання. Навряд чи в Академії вчили чомусь серйозному, їм швидше потрібно було дотягнути всіх курсантів до певного рівня. Починаючи з правопису і закінчуючи командним боєм. Історія та географія, письмо, звички тварин і магічних істот, трохи знань про допомогу при пораненнях, бій на мечах, робота з пастками. Це не мисливці за магічними істотами, звичайно, але після Академії у мене буде ім'я і, можливо, команда. Одна-дві людини, яким можна буде довіряти, з ким починати свою власну справу. План, як мені здавалося, був непоганий, тому я гнав коней вперед, зупиняючись тільки на відпочинок.