34. Егіль

Заклинання жало спалахнуло легким зеленим світлом і розплескалося іскрами навколо моєї руки. За спиною кричав від жаху підліток, до нього майже відразу приєдналися інші діти. Але я не звертав на звуки уваги. Гвардієць — лише він мене зараз турбував. А він завмер на місці і з приголомшеним виразом обличчя дивився на мене.

Здивування, втім, досить швидко змінилося гримасою злості.

Я стиснув пальці на рукояті меча і трохи нахилився вперед, відставивши ліву руку. Класична стійка, її вчили на другому році в школі гвардійців-магів. Я тренував цю та інші стійки ще до шкільного навчання зі спеціально найманими для цього вчителями. У Гнізді принцам рідко дозволяли нудьгувати чи розважатися, навіть мати вільний час це був привілей, тож я постійно вчився або тренувався. Але який сенс показувати свої знання зараз? Я навіть руку відставив трохи далі, ніж було потрібно, навмисно зробив помилку. Адже я — порожньоголовий, нездатний закінчити школу чи академію, тож потрібно відігравати цю роль. Нехай мій суперник думає, що мене вигнали зі школи гвардійців чи якогось подібного закладу, тому я і не отримав звання.

— Пане, щодо злодійки... — верескливо звернув на себе увагу один з чоловіків, які бігли за дівчинкою-злодійкою.

— Мовчати, — гримнув на них гвардієць. Він навіть не обернувся.

Дівчинка теж його більше не цікавила. Спритна, до речі, малявка. Я не без задоволення простежив, як вона стріляла очима в мій бік, оцінюючи ситуацію, і потроху відповзала геть від того місця, де впала — подалі і від переслідувачів, і від гвардійця.

— Напад на гвардійця короля під час виконання обов'язків — десять батогів і два роки каторги, — повільно, із задоволенням промовив він.

— А я можу процитувати іншу статтю кодексу. Використання бойових заклинань на звичайних мешканцях без доказу провини і в ситуації, коли немає загрози життю і здоров'ю гвардійця, карається... Гм-м, залежно від тяжкості завданих поранень та ушкоджень — від штрафу і пониження у званні до тієї самої каторги.

Я ледь стримався, щоб не хмикнути. Занадто бурхливо реагував на мої слова гвардієць. Звідки стільки самовпевненості? Хоча він молодий і багатий — форма пошита з дорогої тканини, охайний зовнішній вигляд, золоті кільця на пальцях. Навчався в Столиці? Можливо. Столичні гвардійці — навіть ті, хто не був вихідцем з Бардарина — дійсно дивилися на всіх зверхньо. Адже Фрелсі зараз не те місце призначення, яким можна пишатися. Незадоволений своєю роботою і тому зривається на випадкових перехожих?..

Втім, яке мені було діло до минулого цієї людини? Важливо лише те, що він порушував кодекс законів. До того ж глупо як дитина намагався виправдатися!

— Вина була, — почув я відповідь.

— Забруднена штанина? Це загроза життю? — я все-таки хмикнув, чим ще сильніше розлютив його. — Невже у гвардійців така низька заробітна плата, що не вистачає пари монет оплатити послуги прачки? Тому вони дозволяють собі розкидатися бойовими заклинаннями, цілячи в дурних невихованих дітей?

Діти за моєю спиною, розуміється, образилися і тихо зашепотілися. Взагалі-то щодо дурних я мав рацію. Ну чому вони досі не сховалися в найближчому будинку або не відбігли до огорожі? Адже якщо гвардієць захоче продовжити бій, мені доведеться прикривати ще й цю безголову компанію. Дівчина все ж таки була серед них найрозумнішою: не тільки відповзла, але й зробила це непомітно.

Обкрадені торговці чи не торговці — ким би вони не були — звісно помітили, що їхня жертва повзе геть, але навіть не зрушили з місця. Мабуть, тепер вони вже шкодували, що побігли за дівчинкою і натрапили саме на цього гвардійця.

— Або я можу покінчити з тобою тут і зараз, — запропонував гвардієць.

Після цих слів виникла така тиша, що здавалося, ніхто з присутніх не дозволяв собі навіть дихати. І останньому дурневі було ясно, що покінчивши зі мною — просто тому, що йому так захотілося, гвардієць переб'є або залякає до нестями також всіх інших. Щоб не було свідків. Діти, може, розбіжаться і сховаються, а може, і не встигнуть, але дорослі не такі вже й спритні, щоб уникнути заклинання.

Гвардієць навряд чи зі мною впорається, мені навіть гадати стосовно цього не треба було. Навіть якщо він на стимуляторах, я — доволі-таки незвичайний маг і досвід боїв в мене багатий. Але все ж мені вкрай невигідно було зараз вступати з ним у бій. Я досі сподівався, що переді мною все ж не чудовисько, а людина. Нечесна, роздратована і, можливо, поганенька, але все ж людина. Тому що чудовисько налякати неможливо, воно не знало сумнівів. Але з людиною…

— Ти можеш спробувати покінчити зі мною, — я не розслабляв ліву руку, але правою повільно стягнув каптур з голови. Усміхнувся, як не раз це робив перед дзеркалом, змушуючи шрами стати ще більш видимими. — Можливо, у тебе дійсно це вийде. Можливо.

Гвардієць не відсахнувся, але я бачив, як його обличчя скривилося від огиди. Адже невідомо, де я ці шрами отримав. Можливо, в якомусь провулку на ніж впав кілька десятків разів. Або, можливо, брав участь у боях без правил — така розвага існувала серед стихійників. Я продовжував пронизувати супротивника поглядом. І не дарма.

У мить, коли його пальці склалися в заклинання розрив, я трохи сильніше зігнув ноги, готовий виштовхнути себе вперед, і схопився за рукоятку меча. Клинок вислизнув з піхов буквально на палець.

— Не будемо псувати один одному день? — сказав я, намагаючись передати попередження голосом. — Я не збирався затримуватися в місті, заїхав тільки, щоб поповнити припаси. Ти всього лише патрулював, як зазвичай. А ці двоє... дівчинка навряд чи вкрала у них більше пари монет. Я заплачу за неї — і ми розійдемося.