30. Егіль 

Я попрощався з Коріном наступного дня. Поповнив запаси, ще раз переглянув майбутній шлях і спорядив коней. Пожежа в будинку Хадльдіс, як я дізнався буквально днями, дуже налякала сусідів, але вчасно на допомогу з'явилися маги і борці з вогнем і осередок загоряння погасили. Звичайно ж, знайшли тіла. На ринку шепотілися, що «Грох прибрав нечистого на руку алхіміка». Судячи з усього, божевільний створював будь-які зілля, на які був попит. Не цурався ні отрути, ні дурманних сумішей, ні зілля омолодження — з тих, що на крові і плоті настоювалися. Ну, принаймні такі ходили чутки на ринковій площі. Пліткарі зітхали і від страху, і від заздрості, бо комусь вистачало скро на такі зілля, це ж які статки треба мати!

Я пропустив повз вуха плітки, вони лише підтвердили мою думку про всю ту алхімічну братію. Так, замовник винен, що задумав недобре або гидке. Але виконавець теж не без гріха, якщо без емоцій і сумнівів береться змішувати різні отрути! Ні, головою я розумів, що були корисні зілля і суміші, ліки і навпаки зброя, вибухові суміші і кислоти. Так, на війні всі ці засоби йшли в хід — це я теж пам'ятав. Але все одно алхімікам не довіряв!

Алхімія, може, і корисна наука, але мої предки також не особливо привітно ставилися до зіллєробів, хіба що до лікарів привітніші були, і навіть алхімічна лабораторія в Гнізді розташовувалася далеко від житлових поверхів. А от коли з'явилася ще й та метаморфіка... Якому розумнику спало на думку використовувати нутро магічних істот, чудовиськ, які не цуралися жерти людей? Хто був той божевільний, хто змусив випити перше морфоване зілля першого добровольця? І чи добровольцем той нещасний був?..

Я жваво уявив прив'язану до столу людину, в яку заливали через трубку рідину. Нещасний плювався і намагався кричати. А експериментатор стояв поруч і записував дію еліксиру до товстої книги.

Яка ж гидота!

Тож навіть якби я не був причетний до подій у будинку алхіміка, то все одно був би, загалом, згоден з думкою натовпу. Згорів — туди йому і дорога. Добре хоч інші члени родини не постраждали!

Я й не помітив, як за роздумами від'їхав вже далеко, давно залишився позаду Червоний ринок, навіть не було видно дзвіниці з яскравим прапором королівських кольорів. Будинки по обидва боки вулиці ставали меншими і біднішими, промайнула велика двоповерхова будівля — бараки латників, поруч витоптаний сотнями ніг плац. Я на мить задивився на тренування, згадав своє навчання, але замість важкого смутку тепер відчув тільки байдужість. Так, було колись... Мабуть, ці довгі тижні після мого повернення перетворилися для мене на роки.

Оточення відволікало від зайвих думок. Під копита коням раз у раз намагалися впасти діти. Іноді доводилося пригнутися — над головою на натягнутих мотузках висіли речі. Також мене переслідував різкий неприємний запах — кислот і сечі — весь час, поки я пробирався вуличками кварталу ремісників. На жаль, я помилився з поворотом — давно не був у цій частині міста — і опинився в кварталі дубильників і шкіряників. Швидко по вулицях їхати було неможливо, так що мучитися мені довелося довго. Дуже хотілося зірвати з себе капюшон... Але це мене ніяк не врятувало би.

До всього іншого я розумів, що до капюшона варто звикнути. Якщо шрами стануть більш помітними — а вони стануть, я не вірив у те, що все минеться, то мені варто звикнути носити капюшон постійно. І голитися перестати, не так щоб справжню бороду ростити звісно, бо я все ж таки бойовий маг! Просто щетина хоч трохи, але відволікла би на себе увагу.

Я покинув рідне місто так легко, що навіть не помітив цього. Гвардійці кричали на торговців і селян, а звичайні найманці, особливо ті, що виїжджають з міста, а не навпаки, їх не хвилювали. Я поводився спокійно, вистачило ввічливого привітання і дрібної монети. Я був упевнений, що гвардієць навіть не згадає, хто щойно пройшов повз нього.

Столичні ворота не зачинялися вже довгі роки. На моїй пам'яті такого не траплялося. Хіба що, якби альви підійшли до стін Столиці, їх зачинили. Інакше немає сенсу ворушити таку громаду. До того ж відразу за високою — у три моїх зрости, не менше — стіною продовжувалися вулички і будинки. Занадто багато жителів хотіли жити ближче до Столиці, так що колись дрібні поселення навколо поступово розросталися і перепліталися вулицями. Тепер вже і не зрозуміти, з якого боку була забудова — від столичних стін чи навпаки.

Втім, Гніздо було видно і з того місця, де я на хвилину зупинився, щоб оглянути речі — чи не вкрали щось, поки я блукав міськими вулицями. Безумовно, сумки були зібрані на совість, та й матеріал у ременів був міцним — так просто не порветься, а ножем пиляти, так то час потрібен. Та я мав провірити.

Насправді хвилювання щодо речей було лише приводом, щоб спокійно подивитися на Гніздо. Хтозна, чи повернуся я туди скоро, чи повернуся взагалі? Чи з'явлюся колись знову там — в коридорах та залах, які були мені знайомі з дитинства? Раніше я міг без сумніву відповісти «так», а тепер — чи пустять мене, чи захочу я сам того?..

Я хмикнув — ну от, тільки за стіни міста виїхав, а вже якісь переживання! — і повернувся назад у сідло. Шлях був неблизький, але часу у мене було достатньо. Дивно навіть не мати ніяких кордонів, заборон і обов'язків. Раніше я завжди знав щодо свого майбутнього: навчання, одруження, виконання обов'язків захисника трону. Ніяких змін не повинно було бути. І от несподівано для себе зараз я міг вибрати будь-яку дорогу і їхати по ній стільки, скільки захочу.

Втім, безцільно блукати було не про мене. Якщо тепер ніхто не ставив переді мною цілей, це не означало, що я їх не бачив. Просто марнувати час це вже занадто. Маєток з землею — це чудово, так само як і порожні плашки з моїм ім'ям. Такі сірі пластинки на шнурку я вже бачив: тимчасові посвідчення, їх видавали курсантам і адептам у відпустках. Поки ти не отримав освіту або не приступив до роботи, постійне посвідчення тобі не отримати.