28. Егіль 

Я не просто відчував себе ідіотом, я ним був. Переді мною сиділа Ейріка — моя молодша сестра — і напружено дивилася мені в обличчя. Отакої... Діти дійсно змінюються з часом. І я — ідіот, який про це забув. До того ж я був так здивований, що пропустив момент, коли міг щось змінити, наприклад, не показати це здивування. Молодша сестра зітхнула і відвела погляд:

— Ти не впізнав мене, так?..

— Вибач, — тихо відповів я.

Збрехати я їй не міг. Відмотати назад час і виправити — теж. Все, що мені залишалося, це сидіти і дивитися на молоденьку дівчину, таку схожу на нашу матір, і називати себе ідіотом. Я намагався довести родині, що залишився їхньою частиною і не змінився. Мене особливо нікуди не випускали, мене оглядали і перевіряли, а я наполягав, що залишився колишнім. Але за цією метушнею я зовсім забув, що могли змінитися вони — ті, з ким я спілкувався і кого вважав своєю родиною. Не просто одружитися, отримати іншу посаду або облисіти.

І тепер от вже я пожинав плоди своєї сліпоти: сидів, дивився вперед і не міг зіставити два образи — великоокої розпатланої дитини і симпатичної молодої дівчини. Коли я зник, Ейріці було всього сім або вісім. А тепер вона доросла пані…

— Вибач, — повторив я і зі стогоном опустив голову на стіл. Дис, допоможи мені, я не впізнав власну сестру!

— Мене не пускали до тебе, брати казали, що ти сам себе не тямиш, — сказала вона. — Потім я образилася, що ти не згадуєш про мене, не хочеш зі мною бачитися. Я хотіла поговорити з тобою після аудієнції, але мама не пустила, сказала, це небезпечно. Не для мене, а для тебе. А далі... ти зник.

Я кивнув і раптом зрозумів, що дійсно бачив Ейріку біля трону, але не надав цьому значення. Подумав, що вона — хтось із новеньких придворних, чиясь наречена. Милосердна Дис! Адже вона, швидше за все, з кимось заручена... Здається, моїй нареченій теж було близько сімнадцяти, коли ми мали одружитися.

— Я не думав, що ти така, — спробував пояснити я.

— Інша? — Ейріка посміхнулася. — Так, вихователька казала мені, що чоловіки часто не бачать далі свого носа. Але від мами я чула, що ти — зазвичай кмітливіший за інших і не хотів би мене образити. Просто я сильно змінилася, так?

— Так, дуже змінилася, вибач, — незграбно вкотре пробурмотів я. Було соромно. Як я міг сплутати з ким завгодно власну маленьку сестричку?

— Я всього лише подорослішала, братику, — пирхнула вона і поплескала мене по руці. А коли я підвів на неї погляд, то зі сміхом додала: — Ти теж змінився. Це нормально!

— Нормально? — перепитав я. А Ейріка з все ще дитячою безпосередністю кивнула:

— Так! У батька сивина на скронях, у декого вже й живіт над ременем висить. Неприємний хлопчисько Гардар, який показував мені язика, тепер хизується значком гвардійця і щипає дівчат за боки. Вже одружуватися пропонував. Садівники в зимовому саду викорчували всі троянди — занадто старі кущі. А у нашого старшого брата чергова наречена… Все навколо поступово стає іншим.

— Тебе вже з кимось змовили? — тепер я несміливо торкнувся її пальців. І буває ж таке, от як зараз. Як сильно змінюються діти… Чому я цього ніколи не помічав? Не замислювався? Напевно, якби я провів ці десять років у колі сім'ї, то не сприймав би дорослішання молодшої сестрички як якесь диво. І не було б зараз цієї розмови.

— Мама відстояла моє право обирати, — трохи сумно посміхнулася Ейріка. — Але рік-два — і наречений з'явиться. Якщо я не виберу, то це зроблять за мене.

— Два роки це мало…

— Ніби тебе питали про те, хочеш ти одружитися чи ні, — розсміялася вона. Я скривився. Все-таки доля принца відрізнялася від долі принцеси. Це було не одне й те саме. Ейріка ж махнула рукою і сказала: — Але я сюди прийшла не для того, щоб плакатися. А на мамине прохання.

— Я здогадався.

— Дякую тобі, — несподівано серйозно сказала вона. — Я майже не пам'ятаю, що було, коли ти зник вперше. Але мама з тих пір стала не такою, більш сумною. А коли ти зник знову... Їй було занадто важко. Я розумію, що написавши листа, ти сильно ризикував. Але дякую тобі, брате. Це багато для неї значить!

— Як же я поїду, не попрощавшись? — м'яко посміхнувся я.

— Вона не змогла прийти, її відсутність буде занадто помітною. Зараз у Гнізді переполох. Все-таки ти зник, і звичайно ж, ніхто нічого не бачив. Або не хотів бачити, тут і довбню зрозуміло, — поморщилася Ейріка.

Я кивнув. Все-таки мої підозри щодо того, що Оддвар діяв не самостійно, підтверджувалися.

— Є якісь підозрювані? — уточнив я.

— Я ні в чому не впевнена, а мама мовчить, — розвела руками Ейріка. — Але за ці роки при дворі все облаштувалося так, що ти, братику, дещо зайвий і зовсім невчасно з'явився. Вибач за прямоту. Їм потрібно було або враховувати тебе як нову перемінну, хоч ти більше і не захисник корони, але все ще принц, або…

— Прибрати мене, щоб не заважав і далі, — я хмикнув, киваючи.

— Мама намагалася тебе попередити, сказала, що переконає тебе поїхати.

— Їй це майже вдалося! Я би і сам поїхав, чесно, просто мені потрібно було кілька днів на роздуми, — я розумів, що ніякої точної інформації мені Ейріка не скаже. Може, мама знала більше, але це було небезпечно — розмовляти на тему змов у Гнізді. Небезпечно ще й тому, що в кінці ланцюжка змовників міг стояти мій брат або взагалі мій батько. Я не хотів про це думати, але в глибині свого серця розумів, що можливо все. Навіть такий варіант.