27. Астер

Коли я вийшла з будівлі Мікарського інженерного коледжу, сонце вже схилялося до заходу. Потрібно було поспішати. У міській адміністрації Мікара варто було опинитися до закриття, не відкладаючи реєстрацію ланцюга на завтра.

Фактично в мене залишився тільки цей вечір, щоб розібратися з усіма справами, зібратися і покинути місто. І нехай Даліан чекає на мене в «Рожевій мантії», а потім шукає по пансіонатах і нічліжках... Скільки завгодно шукає!

Я ще раз побажала на голову цьому самому Даліану неприємностей, та й побільше, і кинулася з університетського містечка в бік головної площі Мікара. Саме там світилися в сутінках, що вже потроху густішали, все ще відкриті двері міського управління. Шлях був неблизький, особливо пішки. Я навіть на деякий час забула про те, що хотіла виглядати солідно, і побігла.

Мені пощастило: я влетіла всередину серед останніх відвідувачів. Після мене встигли втиснутися ще чотири людини, а потім одна зі стулок була закрита, а в отворі став вусатий вартовий.

Ноги гуділи від бігу, серце билося майже в горлі — я давно не розминалася. Поки сиділа в башті і працювала без зупинки над проектом, не було часу на фізичні вправи. Хіба що полювання на мантикору…

Процедура реєстрації пройшла швидко і без зайвих питань. Мій кулон майстра алхімії розчинили в спеціальному розчині, туди ж опустили новенький ланцюжок магістра, пасмо мого волосся і краплю крові. Заклинання накладав втомлений маг у пом'ятій форменній мантії. Він майже не дивився на мене, потрібний конструкт створював не так щоб впевнено, шукаючи підказку в книзі. Все-таки не кожен день магістри приходять.

Я його не квапила. Працювати магом у міському управлінні або в іншій подібній установі, то не кожен потягне — дуже виснажує. Мало того, що запити у всіх, хто прийшов, різні, так прохачі ще й не могли часто чітко пояснити, чого вони хочуть. А магу потрібно якісно виконувати роботу і не помилитися. Тут вже не до любові до магічного мистецтва, аби тільки не зірватися!

Нарешті рідина загусла і ввібралася в ланцюг під впливом заклинання. Ми з магом уважно стежили за реакцією. Він підняв ланцюг щипцями, струснув і поклав переді мною на красиву серветку сушитися. Через пару хвилин я вже могла його забрати, але спочатку маг мав заповнити відомість: мовляв, ланцюг був зареєстрований на моє ім'я і все таке. Звичайно, він глянув на папірець з моїм розподілом і скривився, хоча і спробував останнє приховати.

— Нагадую, що звіти про виконану роботу потрібно надсилати щоквартально. Також на вас чекає перевірка, тому рекомендую з місця розподілу нікуди не зникати, — це він, судячи з усього, натякав на те, що я втечу з Академії єгерів, як тільки її побачу. — Інакше вам загрожує штраф і ще три роки відпрацювання. В кінці терміну розподілу слід прибути до будь-якої офіційної установи, яка працює з алхіміками, і зняти обмеження з ланцюга. Все ясно?

— Цілком. Дякую, — я підхопила свої папірці, повісила ланцюг на шию і покинула кабінет.

Відчуття були дивними. Здавалося, я йшла до цього моменту стільки років. Але ось я — вже повноцінний магістр, омріяний знак у мене, мета досягнута! А всередині нічого, навіть радості немає.

Безумовно у всьому був винен той нахаба. Якби мене розподілили до Головної алхімічної лабораторії, я б зараз не бігала по підворіттях, а піднімала кухоль гарячого вина за свій успіх у найближчому трактирі. Але, на жаль, ніякої випивки зараз неможна, мені потрібно було встигнути на алхімічний ринок до його закриття. Торгівельні ряди працювали і після заходу сонця, але тоді було складніше розпізнати, чи хороший це інгредієнт, чи продавець намагається всунути позаминулорічну гнилу сировину.

Вечірній Мікар був сповнений розвагами та людьми, особливо центр, все-таки більшою мірою це було студентське місто. Запах трав і алкоголю, якоїсь їжі, привітання і вже трохи п'яні пісеньки — все це оточувало мене, оповивало. Я навіть крок уповільнила. От би зупинитися! Ні, не прийняти участь у цьому безладі, все ж на студентку я не була схожа, але хотілося наблизитися до цього простого та веселого життя. Не думати ні про що, не хмуритися, жити одним днем…

Але мої думки раз у раз поверталися до того, що моя зброя залишилася десь у лісі, панчохи там же, розірвані мантикорами. Чи вистачить мені тих грошей, що я маю при собі? Скільки я могла дозволити собі витратити? До першої зарплати ще далеко.

До того ж навряд чи в Мірійських лісах є пристойні алхімічні крамниці. В Академії єгерів, я була в цьому впевнена, на складі хіба що порожня колба від спирту та павутина у кутках залишилися. Навіть якщо попередній вчитель лишив послідовникові якісь запаси, їх розтягнули всі, кому не лінь. А у мене з собою тільки найважливіше і рідкісне з інгредієнтів, те, що не потрібно кожен день.

І самостріл... Альви забери цих мантикор! Мені був потрібен самостріл і готові капсули зі снарядами, тому що зараз я не могла ніяк поповнити свої запаси власноруч. І амулетів краще було б прикупити…

Катастрофа!

Я стиснула гаманець, що лежав у сумці, і в розпачі витягла його назовні. Грошей було шкода! Але їхати в глушину голою і босою? Цього не буде! Досить мені несподіванок.

Ще вдома я розділила кошти на кілька частин. Найбільший мішечок мав піти на поточні витрати, на облаштування в Мікарі, оренду житла. Але я не думала, що витрачу цю суму за один вечір. Втім доведеться так вчинити. Інакше я можу і до Академії не доїхати, все-таки шлях неблизький. Та й у Мікарі деякі інгредієнти та господарські дрібниці дешевші, ніж у крамничці за три дні шляху занедбаними стежками від більш-менш великого міста.