25. Астер

З розподілу новоспечених магістрів могли б і не робити таємниці, але присутнім, судячи з усього, було не зовсім зручно обговорювати майбутніх колег і малоймовірних, але можливих майбутніх членів тієї самої ради. Я їх розуміла, кому хочеться псувати стосунки на самому початку? Тому всі глядачі і претенденти вийшли з лекційної, а біля дверей завмер лаборант.

Непроста у них робота, у лаборантів, вони існували як прошарок між студентами і професорами. Коли я тільки-но здала всі необхідні нормативи на магістерський жетон, мені теж пропонували місце лаборанта. Звісно дехто погоджувався, це гарантувало доступ до інгредієнтів і лабораторії, проживання в гуртожитку на території університетського містечка, розширений доступ до бібліотеки і звісно зарплату. Так, вона була невисока, але все-таки краще, ніж те «нічого», що я отримувала від свого батька. Звісно місце лаборанта — це взагалі-то не робота моєї мрії, але вже чотири роки тому я могла втекти з князівства. Але не втекла.

До всіх переваг роботи лаборанта додавалося маленьке «але» — відсутність вільного часу. Коли про свій проект думати, якщо і лабораторії треба привести в порядок, і після занять все прибрати, і книги за лектором віднести. За деяких професорів ще й експерименти провести, а результати записати вже разом з висновками, щоб шановному магістру було простіше.

Якщо мала відбуватися якась конференція або, от як зараз, захист проектів, то взагалі ні про які свої поривання і справи навіть думати лаборанту не можна. Ця робота затягувала як то болото. У лаборантах залишалися надовго. Деяким, звичайно, вдавалося згодом зайняти місце викладача — спочатку стати заміною, а потім набути репутації і почати викладати будь-яку не дуже цікаву дисципліну, наприклад, те, на що нікому не хотілося витрачати час, поступово отримуючи більше годин, студентів і визнання. Але скільки їх було, таких щасливців? Я знала трьох. А от лаборантів, у яких професори крали результати досліджень чи цікаві ідеї, були десятки.

З цієї ж причини не хотілося потрапити викладачем в якусь школу. Спробуй потім втекти від щоденної перевірки домашніх завдань! А у мене є свої потреби. І найголовніша з них — високий дохід. Тільки тоді можна без проблем піднімати свої навички на вищий рівень. Постійно бігати за мантикорами це вже занадто, ризикувати життям  так часто я не могла собі дозволити. До того ж і доступу до цих мантикор вже не мала.

Лаборант біля дверей в лекційну не рухався. Я нервово постукала пальцями по стегну і постаралася заспокоїтися. Мій проект явно був найкращим. І навіть якщо це буде не Мікарська алхімічна лабораторія, я не переймалася. Друге місце також було непогане. Здається, помічник у торговій палаті. Доведеться перевіряти суміші та зілля на відповідність нормам. Клопітка робота і брудна, але теж добре оплачувана. Але щось надто довго рада не запрошувала претендентів до зали.

Мілаш переступав з ноги на ногу майже біля самих дверей. Я до нього не підходила, мені й свого нервового тремтіння вистачало.

Мене дуже сильно нервувало те, що чорноволосий красень, який так і не назвав свого справжнього імені, залишився в лекційній. І судячи з усього, він на це право мав, інакше його б відразу вигнали.

Алський княжий двір активно підтримував деякі факультети Мікарських навчальних закладів, запрошував їхніх випускників на роботу в князівство і навіть виділяв вченим гроші на розвиток і модифікацію певних ліків.

Звісно, навколо мого батька і зараз було чимало алхіміків і магів — талановитих, навіть геніальних, у цьому я навіть не сумнівалася. І їхня кількість постійно поповнювалася, в тому числі й магістрами з Мікара. Здається, князь виділяв різним фондам та закладам освіти гроші, а за це мав право обирати випускників, виставляючи вакансію. Так робили всі приватні заявники час від часу. І в принципі ніхто не скаржився. Мікар отримував кошти на розвиток, а алхіміки — чудове місце роботи і можливість перейняти досвід роботи у більш вправних і старших колег.

Якось в юності мені довелося заглянути краєм ока до однієї з лабораторій князівських алхіміків. Незабутнє видовище — нескінченні полиці, блискучий інструмент, стелажі з книгами, окремі кріплення для рецептів, свої слуги і навіть свій постачальник інгредієнтів. Тоді я могла сказати, що віддала б усе, щоб залишитися в тій лабораторії. Зараз я віддала б багато чого, щоб мати таку свою. Але не все, ні, віддати все — то занадто, є те, що не продається і не має продаватися. Наприклад, свобода. Або довіра.

Я могла морщитися і лютувати, але ім'я княжича давало красеню привілеї. Моє ім'я теж дало б мені багато чого, але я сама вирішила залишатися інкогніто, створити нову особистість.

Під сукнею — строгою, з декількох шарів тканини, з закритими плечима та майже без виріза — на моїх грудях лежав золотий кулон з темним, майже чорним непримітним каменем. Але якщо піднести його до світла, то можна було побачити, як яскравіше робилася синява в камені, і проступав виведений магією всередині герб князівської родини. Зовнішніх граней каменю ніколи не торкалися інструменти ювеліра, його просто оправили і так віддали замовнику.

Таких кулонів було всього чотири, принаймні, я так думала. Бачила я їх тільки у княжон. У Альнір такий теж був, навіть після весілля ніхто не зажадав відібрати його назад. Навіть без документів і супровідних листів, без охорони і красивих суконь я могла довести свою особу. Або, навпаки, стерти її — знищивши кулон.

До втечі я перевірила кулон усіма можливими методами і засобами, але не знайшла жодних прив'язок та нятків, що він міг підказати комусь, де мене шукати. Тому я не викинула його. Не змогла. Він пов'язував мене навіть не з батьком, а з сестрами. А ще я розуміла, що могла скластися така ситуація, коли моя влада буде потрібна. Коли я повинна буду пожертвувати своїм спокоєм заради чогось важливого і розкрити своє ім'я.