24. Егіль 

Я сидів у світлій кухні і тримав у руках кухоль з гарячим напоєм. В гостях у Коріна було затишно, я дозволив собі витягнути ноги, влаштувавшись комфортніше у м'якому кріслі і ні про що не думати. Тут пахло хлібом і прянощами. Через вікна з внутрішнього двору сюди долинали звуки ударів по ковадлу і уривки розмови.

Але шуму ринку не було чутно, ніби я раптово опинився десь за містом. У всьому цьому була заслуга по-особливому перебудованих стін. Про це мені розповідав ще батько Коріна. Тільки так кузню могли залишити посеред густонаселеного района. Такому сусідству спочатку були не дуже раді. Але потім... люди з часом звикають, от і до кузні звикли. Звикли і до ошкійців — смаглявих, чорноволосих і кремезних.

— Тобі сорж, як завжди? З ложкою меду? — спитав Корін, коли привів мене на кухню. Він вимовив це так, ніби ми не бачилися всього лишень тиждень, а не десять років.

Я кивнув. Відповісти нічого не зміг, від емоцій навіть дух перехопило. Просте питання в одну мить з'єднало моє минуле з сьогоденням. Корін не перевіряв мене, не підкидав мені загадки, відповідь на які міг знати тільки справжній Егіль. Просто уточнив так, як це робив завжди. І приготував сорж дійсно так, як я любив: неміцний — колір був світло-коричневим — і з пряним присмаком меду.

Ми пили сорж довго. Я намагався не думати про те, що через мене Корін відклав всі свої справи. Я робив один крихітний ковток і розповідав щось із того, з чим зіткнувся після повернення. Потім замовкав на якийсь час, збирався з силами і знову розповідав. Корін мовчав, але мовчання це було задумливе і чомусь не гнітюче. Напевно, справа була в його зведених бровах або в тому, яким ґрунтовним жестом він погладжував свою бороду. Він уважно слухав і обдумував мої слова. Не відкидав відразу, а вірив.

Може, борода тому винна? Чи життєвий досвід був основою цих ґрунтовності і обережності?

Я навіть на мить замислився, а не відростити і собі таку.

Але то були лише думки. Майстри стихійної магії дійсно не носили надмірно довгого волосся або борід, і тому була причина. Все-таки мало кому сподобається, коли тобі під час спарингу щось підпалять. І якщо на шкіру ще можна було нанести захисні мазі, то що робити з бородою? Можна, звичайно, і її мазати. Але якось я бачив, як один курсант у школі гвардійців ледве не залишився без волосся від захисної алхімічної суміші! Краще вже без бороди, Грох з нею!

Настільки поганими були мої справи, так сильно я не хотів навіть думати про те, що відбувалося ці місяці після того повернення, а тим більше про те, що сталося в будинку алхіміка, що мої думки перескакували на якісь дрібниці і зосереджувалися на них. Наприклад, борода Коріна або пузатий задимлений чайник на вогнищі.

— Я пам'ятаю той день, коли оголосили жалобу за другим принцем. Я викував для тебе кинджал, щоб там — за межею — ти міг гідно продовжувати бути воїном, — нарешті, вимовив Корін і зітхнувши перевів погляд з мене на настій у чашці. — Але насправді це була не така вже й гучна новина. Що таке одне життя на тлі вигорілих міст і сотень загиблих жителів, сотень поранених, які так-сяк повернулися до своїх домівок, і важкої тиші, яка приходила щоразу, як хтось вимовляв хоч слово про те, як зупинили цю навалу. Люди горювали, крім королівської родини, було багато тих, хто втратив рідну кров.

— Це була гірка перемога, — сказав я. Але Корін хмикнув.

— Це не було перемогою взагалі.

— Що? — нерозуміюче подивився я на нього. Дивні слова, адже далі ніж Фрелсі і його околиці альви не дійшли, та й союзники — а я встиг прочитати хроніки тих років — виступили масивним фронтом. У книгах говорилося, що ціною багатьох життів ми здобули перемогу.

«А що то було, якщо не перемога?» — вперше замислився я. Хоча навколо було чимало очевидців, тих, хто пережив ті битви з альвами, я не зміг поговорити ні з ким на цю тему. Не відчував, що мав право.

— Так, війська альвів зупинили, але їх не було знищено. Вони пішли самі, — поділився зі мною Корін. — Батько був там, його призвали другою хвилею, допомагати воїнам, дбати про зброю. Він вирушив до Фрелсі через три дні, як стало відомо про набіг. Альви пішли з міста…

— Стривай, звідки тоді втрати? — я хотів знати все.

— Бої були, але не у Фрелсі. У бік Столиці альви не наступали, вона їм не по зубах... А може, і не цікава зовсім, хто ж знає? Союзники зупинили загони альвів на підході до Рідне — невеликого шахтарського містечка на захід від Штормового перевалу. А ще відрізали їм шляхи до нашого кордону з Алським князівством. Здається, того року альвів бачили ще в Мірійському лісі і на болотах... Але туди навіть за мішок скро ніхто не сунувся б…

— А з Фрелсі вони просто пішли? — я нахмурився. — Отримали те, що хотіли, і пішли?

— Я не знаю, як це було. Я кажу, що бачив батько. Що альвів було небагато, але від руки кожного з них загинули багато магів і воїнів, — Корін зітхнув. — Батько тоді повернувся ледь живий. Але якщо тіло можна було відновити, здоров'я повернути, то як вилікувати розум? Але звинувачувати його було б дивно, він такий самий постраждалий як усі. Хто з нас може бути настільки сильним, щоб побачити стільки смертей і не впасти духом. Батько впевнений, що альви не втратили жодного воїна. Поранені були, але не вбиті. Що вони прийшли не вмирати або завойовувати, а заради... не знаю…

— Розваги? Або якоїсь своєї мети, заради якої вмирати не варто, так? — я невесело продовжив його думку. Минуле важким каменем заворушилося в моїх грудях. Я згадав свої безсилі потуги і смішний опір противнику, який був набагато сильніший за мене. До неможливості сильний.