22. Егіль

Я покинув будинок алхіміка наступного ранку — одягнений, взутий і навіть верхи. Серед речей найманців знайшлися ті, що мені підійшли за розміром. Звісно були і гроші. А ще прив'язані до конов'язі коні. Один для Хадльдіс з онукою і два для мене.

Я намагався відмовитися від другого, але хіба ж з Хадльдіс можна було сперечатися? Я не знав батьків своїх батьків, вони, на превеликий жаль, вже померли, коли я тільки народився. Але якщо вони хоча б наполовину були такими, як ця жінка, я був би щасливий з ними познайомитися.

Я їхав звідти зі спокійним серцем, адже ми все продумали. Хадльдіс з Тінною мали вийти з дому наступного дня як зазвичай, на ринок, а повернутися, коли будинок вигорить зсередини.

Спочатку спалахне підвал, а потім вогонь дістанеться і до верхніх поверхів. Ми подбали про це. Якщо і знайдуть під час розслідування, що згоріли троє чоловіків, то сусідам буде що розповісти і про відлюдника-алхіміка, і про його підозрілу охорону.

Я не турбувався про те, як ці двоє будуть жити після пожежі. Алхімік зібрав цілу скриньку скро, а монетам не страшні були ні вогонь, ні вода. Гроші знайдуть після того, як загасять пожежу. Будинок, звісно, відновити буде складно, і Хадльдіс, взявши з собою онуку, швидше за все, переїде до іншого столичного кварталу або, що також може бути, до сусіднього містечка. Там буде тихо і спокійно. В цьому спокої Тінна прийде до тями і знову заговорить на радість бабусі. Принаймні, я хотів у це вірити.

На прощання я пообіцяв, що колись повернуся в ці краї і завітаю до них у гості. Хадльдіс сказала, що залишить мені листа у сусідів, як тільки вони з онукою переїдуть. Але в моїй голові майбутнє все ще було неясним.

— І куди ти тепер? — запитала мене Хадльдіс, проводжаючи цього ранку.

Але мені залишалося тільки знизати плечима. Я хотів спокою і можливості розібратися з тим, що відбувалося зі мною. У столиці це зробити навряд чи вийде. У Гніздо вже точно повертатися не варто було. Кому і що я буду пояснювати? Хіба що мамі…

Так, я б хотів ще раз побачити її. Якось передати, що я живий.

Дивлячись на темні кола під очима Хадльдіс, я бачив сльози своєї матері. Її жалоба тривала довго, вона досі зберігала мої речі, а значить, її серце вірило, що і зараз я десь живий. Мені не хотілося зникати безвісти. Не для неї.

Мішечок з дорогоцінними каменями, що вона мені передала, знайти не вдалося. Я був упевнений, що це справа рук Оддвара.

Зрада ніби кігтями вчепилася в мене зсередини, прозора рука стиснулася на моєму серці, здавила його. Але скорбота за тим справним зацікавленим юнаком з відкритим поглядом, який був моїм помічником, була недовгою, вона майже відразу змінилася люттю. В одну мить мені стало гаряче. Жар спалахнув у моїх грудях, по судинах розливалась не кров, а окріп.

Не можна!

Я щосили стиснув руки на повідку. Кінь занепокоївся, слідом за ним і другий. Мені потрібно було заспокоїтися. До чого могла призвести втрата контролю, я вже знав. Невідомо як, але я міг загорітися і спатили все навколо.

Я сильно прикусив губу, і біль злегка протверезив мене. Металевий присмак крові миттєво заповнив мого рота. Але спокій все вислизав, як би я не намагався уповільнити свої думки і організувати розум. Бажання мучили мене — помститися, розібратися, добитися, довести... Це ж у моїх принципах — не відводити погляд від несправедливості, долати перешкоди, шукати правди, захищати…

Тільки от зараз не той був час, щоб кидатися в бій і діяти за обставинами. Бойовий запал доречний тільки тоді, коли ти на полі бою, віч-на-віч з ворогом.

«Зосередься і охолонь!»

«Думай, що будеш робити далі!»

Я знову і знову намагався себе обдурити, довести собі, що Оддвар не образив мене своїм ставленням, тим, як він змінився. Але, на жаль, це було не так. Слідом за словами, що я почув від Оддвара, мої думки переходили до Бардарина. Я провчився в академії майже два роки, складні, але веселі роки. Проблем не знав. Але зараз... Ні, туди мені точно не можна повертатися. Напевно, я все-таки був сліпий, а може, моє оточення було щільним щитом, крізь який не могло пробитися те, що не відповідало моєму статусу.

Несправедливість безперечно я помічав. Але мало бути те, чого я не бачив, про що не здогадувався. Якщо від мене це закривали чужі спини, то деякі речі назавжди залишилися би поза колом моєї уваги, я міг ніколи не дізнатися про них. На жаль, я був наївним, варто зізнатися в цьому собі.

Було дивно розуміти, що я не настільки благородний і гідний, як думав про себе. Не настільки безстрашний. Не такий вже і надійний. Сміх та й годі, сумнівне щастя чекало би на мою можливу наречену зі мною.

Але так могло статися, що моє зникнення — це її порятунок.

Я хмикнув: знову всі мої думки крутилися навколо мене одного. Треба вчитися ставати на місце іншої людини. Не корити матір, а подумати, що вона відчувала всі ці роки. Не вирішувати так просто долю незнайомої мені жінки, а спочатку дізнатися у неї самої. Можливо, наше весілля їй не потрібне. А можливо, навпаки потрібне…

У цей момент у мене голова закрутилася, бо враховувати всі вірогідності одразу було складно. Дис милосердна! Дуже складно! Чому немає абсолютно вірних відповідей? Чи завжди вірних рішень? Але один плюс від цих важких роздумів був: я перестав злитися.