14. Егіль

Біль пронісся по моїх нервах, вгризся в мене, не бажаючи відступати. Я стиснув зуби на кляпі, заволав, хоча почулося лише мугикання, знову спробував смикнутися. Але алхімік тільки затягнув тугіше ремені. Я бачив, як він наповнив моєю кров'ю колби, як відкладав убік закривавлені інструменти. Але нічого не міг зробити.

Невже це був кінець? Повернувшись з мертвих, я повинен зникнути в якомусь підвалі? Не померти як герой, зіткнувшись з грізним ворогом, а вмерти від ножа товстого алхіміка-ренегата? Здається, закони гільдії забороняли подібні експерименти з використанням живої людини. А може, я занадто наївний, раз вважав, що закони обов'язкові до виконання.

Що він робив зі мною?

Біль прострілив уздовж ребер. Я заридав, вже не стримуючись. Мені не було соромно. Сліз нічого соромитися. У такій ситуації заплакав би навіть найміцніший воїн, найвправніший маг, навіть такий легендарний як галдрамар. Я читав, що колись галдрамари зупинили альвів на кордоні Рікі Вінданна, віддавши свої життя. Але то було так давно, що з тих пір ніхто толком і не знав, якими мають бути ці легендарні маги.

Альви... Думки про ворогів, які жартома знищували місто на моїх очах, сколихнули всередині мене вже не жалість до себе, а паростки люті. Тоді я теж був безпорадний. Можливо, навіть слабший, ніж зараз.

Я бачив альвів у вогняному мареві — закриті легкі шоломи, довгий одяг, схожий на мантії алхіміків, замість зручного військового. І біле пір'я на плюмажах шоломів. Я запам'ятав його навіть занадто добре, бо серед бруду, кіптяви та попелу біле пір'я здавалося чимось неприродним. Ніби насмішкою над нами — над слабкими невправними людьми.

Але я встиг завдати удару, лише одного удару. Перш ніж моє тіло охопив вогонь, перш ніж я побачив, як чорніли мої пальці, перетворюючись на попел, я встиг виплеснути з себе заклинання. Звичайно, це був «розрив». Але навіть вкладеного відчаю і люті не вистачило, щоб заподіяти ворогам хоч якоїсь шкоди — поранити, пом'яти обладунок... Я всього лише зрізав край пера. Який героїчний порожній вчинок! І альви продовжили йти далі... прямо на мене, повз мене…

Біль не давав мені забутися. Боліла щелепа, я занадто сильно вгризався в кляп. Вії вже склеїлися від сліз. Я хотів назад — у забуття. І чорнота наздогнала мене.

У темряві теж був біль, але іншого штибу. У темряві були чужі пальці — гострі і сильні, вони впивалися в мої м'язи, впивалися в шкіру, мучили мене. Порожнеча заповнювала мене цілком, ніби я витратив всю магію, яку мав, ніби я помер. Потім біль змінювався спокоєм, і з'являлися інші руки — заспокійливі, обережні дотики дарували мені надію, довгі миті перепочинку. Вони нагадували мені руки моєї мами, такими були їхні трепетні рухи. Я раптом розумів, що за болем і чужими руками існую я сам. А потім материнська ласка зникала — і повертався кошмар.

Я прокинувся і широко розплющив очі. Ніколи раніше сон не був таким явним. Що я бачив? Невже так дісталися мені шрами? Була ж причина, чому вони з'явилися, була ж відповідь, куди поділися для мене десять років. Швидше за все, так. І як би я не хотів вірити в те, що мене всього лише перенесло з поля бою в інший край Рікі Вінданна — крізь простір і час, мої відчуття, шрами і дивний вогонь говорили про інше. Зі мною щось сталося. І не з моєї вини. Саме це мені снилося в кошмарах.

Але цього разу це був не зовсім сон. Через біль я втратив усі відчуття. Мені знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти, де я перебуваю. З кошмарного сну я потрапив у кошмар наяву. Я моргнув і похитав головою. Алхімік у фартуху і довгих рукавичках щось шукав на полицях. Я насилу розпізнав його мову, все-таки в моїх вухах дзвеніло після жахливого сну.

— Кроборіс... або сіль акорта. Треба повернути мого красеня до тями... Інакше умови експерименту будуть порушені... А, ось воно!

Тейтюр — так його назвав Оддвар — з переможним виском підняв флакон і повернувся до мене. На обличчі у нього була задоволена посмішка. Але більше мене налякав жорсткий шкіряний фартух зі слідами крові. Я не знав — свіжі це плями чи ні. Мені було однаково моторошно.

— Ой, ви прокинулися, ваша високосте... А я вже думав, повертати вас до тями, — з турботою сказав алхімік. — Пахучих солей при собі не було. От думав, чим замінити... А ви вже й прокинулися. Ну, не буду ховати на полицю. Ще знадобиться.

Я протестуючи замугикав, от тільки толку від цього не було! Моя грудна клітка важко підіймалася, але біль трохи притупився. Швидше за все, через те, що ремені міцно притискали мене до столу, так що я перестав відчувати кінцівки.

— Нічого страшного, мій принце. Зараз я знеболюючим ребра оброблю і трошки подивлюся, що там у вас всередині. Істину кажу, шрами і всередині є! Ви чули про теорію струнних коливань? Що у кожного мага є свій набір струн, які створюють нашу силу? Ні, звісно ж не чули... Звідки? Мене не захотіли друкувати в наукових збірниках. Не прийняли мій магістерський проект! А я міг довести! Всього-то потрібно взяти добровольця і провести з сотню маніпуляцій... — він зітхнув і витер піт з чола. — Доброволець повинен бути в свідомості, розрізи варто робити різної глибини, але завжди вздовж струн... Хоча в цьому мені варто було попрактикуватися, тож добровольців мало бути декілька на випадок, якщо хтось з них помре. Але мій проект заборонили як злочинний! Назвали мене божевільним!

Я був згоден з іншими алхіміками: ця людина була божевільною. Які струни? Він що, вважав, що зі мною сталося щось подібне? Хіба альвам таке потрібно? Швидше вони катували мене заради свого задоволення. А цей божевільний бачив у мені якийсь знак!