13. Астер

Час дуже швидко наближався до півночі. Через безліч коридорів і залів від мене все ще блукали гості. Швидше за все, вони шукали вільну кімнату, щоб усамітнитися. Закономірний підсумок подібних збіговиськ — адюльтер і приховані вагітності, інколи навіть випадкові шлюби.

Я сиділа в кріслі у своїй вітальні і гіпнотизувала язики полум'я, які мляво ворушилися в каміні. Ще година, максимум дві — і моє життя зміниться. Вежа залишиться в минулому.

Я попрощалася з книгами і лабораторією, навіть на звичному старому ліжку полежала. Решту мого майна було ретельно оглянуто. Навіть якщо я зазнаю невдачі, то до вежі все одно не повернуся. Відправлять відразу до нареченого. У документах все написано — і про нерозривність шлюбу, і про відсутність альтернативи. Я встигла глянути договір тільки краєм ока, назавжди мені його, звичайно, ніхто не дав. Батькові папери повинні лежати там, де їм належить. І плювати, що на них стоїть моє ім'я.

Якось буде! Головне, загубитися серед людей, а там, я впевнена, з часом щось зміниться. Батько, наприклад, помре... Ха-ха, прям не віриться! Якби я знала, скільки йому років, то могла б приблизно вирахувати термін, відведений цій людині з урахуванням найкращих морфованих ліків і алхімічних сумішей. Але хто б зі мною такою таємницею поділився! Тож краще припустити, що він проживе ще років двадцять, і танцювати від цього. Ховатися не вихід, краще повністю змінити особистість. Та й спадкоємці є, я в цьому впевнена. Чи будуть ті спадкоємці гірші за батька, хто знає?

Я залишала князівство сьогодні. Це вирішено, ніяких альтернатив. Шлях займе не менше доби, треба постаратися коней не загнати. Але я добре підготувалася — зілля, енергетики, заряджений самостріл. Все необхідне вже спаковано, сумка з документами, гаманець і куртка лежали переді мною на столі. Коні вже готові. Ще вчора мені привів їх один довірений хлопчина. Залишилося тільки навантажити їх.

Дорога з замку мені відома навіть занадто добре: і явна — та, що йшла через головні ворота замкового комплексу, і таємна — якою я йшла через свою вежу, по-над стіною замку і через ліс. Виходило зазвичай довше, ніж якби мені їхати відкрито. Та й небезпечніше, все-таки в лісі водилися різні істоти, не тільки звірі. Але я знала, як себе уберегти, і користувалася другою стежкою більш-менш регулярно. Батькові або його спостерігачам краще було не знати, які інгредієнти я шукала. Наприклад, це стосувалося мантикори в князівському лісі.

Та й до Мікару я намагалася не їздити часто через основні ворота. Раптом хтось щось запідозрить? Наприклад, що я збираюся втекти, і документи, які подавала на магістерський ступінь, підписані зовсім іншим ім'ям. Немає там ніякої Алської княжни. Була тільки Астер гран Тесса, єдина спадкоємиця звичайного торговця середнього достатку.

Сама рада Алхімічних і Метаморфічних наук засідала при Мікарському інженерному коледжі. Я спеціально вибрала це місце для захисту, хоча всього в трьох годинах дороги від замку була Алмерська академія прикладних наук. Мікар не належав до князівства, мав своє самоврядування, а отже, там мене було складніше знайти. Це не означало, що батько взагалі не міг ніяк впливати на ту саму раду магістрів. Все ж таки Мікар волів ні в чому не змагатися з сусідами, спокійно продовжуючи бути кузнею нових кадрів. Але й стільки влади як в князівстві там батько не мав.

От саме в Мікарі — в Головній алхімічній лабораторії — я і хотіла працювати. І шанс був! Новачкам-магістрам пропонували на вибір місце стажування в будь-якій з країн, з якою у Мікара є договір, — зв'язки налагодити, проектну суміш чи зілля випробувати.

Я на мить закрила очі і уявила, як отримую золотий  ланцюг. Я довго до цього йшла і у мене все вийшло. Ох, це чекало на мене зовсім скоро!

Альнір з'явилася, коли на годиннику було вже трохи за північ. У вогнищі все ще танцювало полум'я. А в мене в очах стрибали плями, коли я йшла до дверей, щоб впустити сестру. Все-таки не варто було так довго дивитися на вогонь.

— Милосердна Дис! — вигукнула вона по-вінданськи і тут же прикрила рота долонею, щоб не потурбувати нікого. Втім, навіть найгучніші крики нікого тут не зацікавили би. Найближча житлова кімната була в кінці коридору.

Альнір вчепилася в мене ніби кліщами і потягнула до яскравішого світильника у вітальні.

— Я тебе ніколи не бачила такою, — захоплено прошепотіла вона і погладила мене по волоссю. Я нервово смикнула головою: я теж не пам'ятала, коли востаннє бачила себе такою — рудою. Це був дуже непростий крок — повернути свій рідний колір волосся. Але так я буду менше схожа на себе.

Альнір обережно опустилася в крісло і стежила за тим, як я вдесяте перевіряла свою сумку. Коли мовчати стало нестерпно, я поцікавилася:

— Чоловік не помітить твоєї відсутності?

— Він? Точно ні. А от слуги мене турбують. У замку занадто багато людей. Не те, що в Гнізді…

— Воно справді таке величезне, як розповідають?

— Майже як місто! І сягає аж до хмар! — Альнір описала рукою, наскільки великий столичний замок Рікі Винданна. Її очі блищали, як тоді, коли вона говорила про якесь нове поєднання або експеримент.

— Тобі там подобається, — зрозуміла я.

— Я там не проти залишитися, — знизала плечима сестра. — Але тільки без чоловіка. Він втомлює. Шкода, звичайно, що я тобі нічого не можу розповісти про твого нареченого. Але мені здається, що вони — вінданці — не особливо відрізняються один від одного…