10. Егіль 

За дверима дійсно стояла моя мати. Я зіткнувся з нею поглядом і несподівано для себе розгубився. Я не знав, що їй сказати, тому жестом запропонував увійти. Але вона тільки мовчки похитала головою.

Відразу за розгубленістю прийшло занепокоєння. Як я виглядав в її очах? Розпатланий, неохайний і в шрамах... Після мого повернення ми бачилися лише кілька разів. Вона весь цей час уважно стежила за мною і, мабуть, як інші намагалася помітити якусь невідповідність. Вирішувала для себе: чи я її син, чи чужа людина. Тому я не чекав вже на її появу біля своїх дверей, не надіявся, змирився. І не міг не відкрити їй, коли вона дійсно прийшла. Вона все-таки була моєю мамою. І спогади, пов'язані з нею, були надто дорогі мені.

Вона приходила до мене вечорами, коли я — зовсім малюк — плакав у своїй кімнаті від самотності. Вона сиділа біля мого ліжка, коли моя магія прокинулася і через магічні сплески я падав без тями кілька разів. Вона втішала мене, коли батькові доповідали про мої невдачі. Захисник трону не повинен мати слабких місць, не може бути невігласом у науках або неспроможним в бою.

Мене добре тренували: з часом моя рука з мечем більше не тремтіла, а магія не знала промахів. Ну до того ж я просто був упертий у підлітковому віці — спочатку мене накривало зневірою, але потім я опановував себе і починав все з початку. Після кожного батькового незадоволеного погляду я стискав зуби і відпрацьовував прийом або заклинання, поки не падав без сил. 

А ввечері до моєї кімнати заглядала мама, щоб ласкаво погладити по голові перед сном. Звичайно, я намагався вдавати, що сплю. Адже мені вже було не п'ять і не сім років! Мені не потрібні були ці ніжності! Але разом з тим я й не думав показувати своє незадоволення. І навіть іноді чекав, що вона знову з'явиться в дверях моєї кімнати і на мить зітре всі мої проблеми і біди одним дотиком своїх м'яких і теплих долоней.

У відповідь я дарував їй маленькі подарунки, в основному зроблені моїми власними руками, або пам'ятні дрібнички з місць, де я був. Вона завжди дякувала мені, навіть якщо це був лише звичайнісінький камінчик з двома дірочками, який я знайшов. І її посмішка була тією іскрою, яка допомагала мені в моменти відчаю. Коли я поїхав до школи гвардійців, мені довго не вистачало цього тепла.

Мені здавалося, я злий на матір за те, що вона не прийняла мене, що не повірила відразу. Здавалося! Я пробачив їй все відразу ж, як тільки почув її голос:

— Хлопчику мій, — тихо прошепотіла вона і простягнула руки до мого обличчя. — Мій сміливий хлопчику. Живий.

Моє серце на мить зупинилося, а потім загреміло з подвоєною силою. Я так давно хотів цього — відчути себе вдома.

Мама доторкнулася долонями до мого обличчя, погладила по щоках. Я завмер у страху, що зараз дивне полум'я вирветься зі шрамів. Але нічого не сталося. А в наступну мить я забув про все. Мама дивилася на мене з такою ніжністю і сумом, що мені стало боляче в грудях. У моїй пам'яті вона виглядала трохи молодшою, не було таких чітких зморшок в куточках очей, не сформувалися ще гіркі складки біля губ. Я міцно заплющив очі і щільніше притиснувся обличчям до рідних долонь.

Мене так довго не було. Але я повернувся. Я дійсно повернувся.

Втім моє щастя тривало недовго.

— Ось візьми, — мама всунула в мою долоню невеликий мішечок з гладкої тканини — всередині щось було, але невелике і легке. — І їдь звідси! 

— Що? — не зрозумів я.

— Їдь звідси, прошу, Егіле, — зі сльозами повторила вона і спробувала мене обійняти. — Я така рада, що ти живий. Така рада. Але ти повинен поїхати.

— Чому? — я нахмурився і нарешті відвів погляд від її обличчя. 

У коридорі нікого не було. Але далі по коридору, біля повороту, стояла якась жінка і насторожено озиралася. Вона дивилася на щось за рогом, а потім косилася у наш бік. Мені було складно, але я згадав: здається, у мами була камеристка. З нею вони були подругами, хоча батько цього і не схвалював. Я б цього і не знав, але одного разу, пробираючись коридорами, щоб подарувати мамі чергову дрібничку, підслухав їхню розмову. Так, це точно була та сама камеристка, і схоже, вона стежила за тим, чи не йде хтось коридором, щоб дати мамі знак.

Мама теж озирнулася, нервово пересмикнула плечима, але тут же знову подивилася мені в обличчя. В її очах стояли сльози. Вона щосили стиснула мої пальці на мішечку і попросила:

— Будь ласка, мій хлопчику... Сміливий, хороший, живий... Їдь з замку. Вони не дозволять тобі тут бути, знищать тебе.

— Але, мамо, а як же моя наречена?.. — В принципі я не був проти поїхати, але у мене тепер були зобов'язання. Вони мені не подобалися, але мали непереборну силу.

— Бери її з собою і їдь, мій дорогий, мій рідний, — вона нахмурилася і знову обернулася в бік камеристки. Жінка тривожно махала рукою. — Мені потрібно йти. Вибач. Вибач…

— Мамо... — я не знав, що сказати, але й відпустити її просто так не міг.

— Я завжди буду з тобою, а ти — зі мною, мій Егіль, мій синочок, — м'яко, зовсім як у дитинстві, посміхнулася вона і витягла з-за коміра сукні довгий ланцюжок. На ньому висів не дорогоцінний кулон, а оправлений в срібло простий сірий камінь з двома дірочками. Але мить по тому вона вже сховала прикрасу, розвернулася і швидким кроком пішла в бік камеристки. На ходу вона дістала з кишені хустку і витерла сльози, що виступили. І як тільки коли мама зникла, я зрозумів, що стояти в коридорі немає сенсу.