8. Егіль

Я, немов зачинена в клітці мантикора, ходив від однієї стіни до іншої. У кімнаті було напівтемно, освітлювали її лише свічки біля стін. Щільні штори стримували ранкове світло.

Я потер очі, мабуть, варто було не крутитися навколо столу, прибратися, розсунути штори і нарешті впустити ранкове світло. Але для мене насправді ще тривав вчорашній нескінченний день. 

Після аудієнції і розмови з Хафстейдном я довго не міг прийти до тями. Раніше я б взявся за улюблені книги, можливо, вдесяте гортав сторінки «Тактики і стратегії» Левюра Роско, але в цій кімнаті не було моїх улюблених книг. І моїх речей. І ліжко було іншим. Колір штор, килимок біля ліжка, мій учнівський меч, старі обладунки, з яких я виріс, стоси товстих зошитів з конспектами — все це зникло разом з безліччю дрібниць, які складали моє життя.

Вони звісно не стали зберігати мої речі десять років. Це було би зайвим. Мало хто здатен горювати роками. Король не може дозволити собі зайві емоції. Моє ім'я вписали до списку інших загинувших у бою з альвами — і так моя історія мала закінчитися. Я це розумів. 

Але все ж таки хотілося вірити, що пам'ять про мене жива. Все одно щось всередині мене кричало, що це не повинно бути так: я не мав жити в чужій кімнаті і по крихтах відновлювати своє життя. Чому не залишилось нічого, що би нагадувало про мене? Так завжди буває після смерті? Ти просто зникаєш? Чи справа в іншому?..

Цієї ночі не міг нормально заснути. Кошмар розбудив мене, коли до світанку було ще далеко. Намагатися заснути я не пробував. Жах знову і знову не давав мені цього зробити. А раптом я закрию очі, а сон — моторошний і всепоглинаючий, такий, з якого неможливо вирватися — повернеться... Решту ночі я провів, розбираючи документацію. І заодно шукав спосіб, як розірвати шлюбний договір.

Як тільки я повернув собі своє ім'я і певну подобу статусу, слуги принесли мені оберемок листів. Я розкидав їх по столу, перебрав, розпечатав товсті конверти всіх кольорів. І тепер дивився на всю цю пишність, закинувши руки за голову.

Тепер це було моє життя. І я відразу зрозумів — воно мені не подобалося.

Мій погляд раз у раз повертався до паперів, колись скріплених жовтими краплями воску. Шлюбний договір я переглянув вздовж і впоперек, а потім відкинув подалі від себе. Його зміст викликав у мене нервовий сміх. Все було марно.

Майже десяток сірих аркушів — це моя копія шлюбного договору і супутні документи. Я насилу продерся крізь мереживо слів і довгі вирази. Я не запам'ятав ні титулів, ні того, що входило до списку посагу нареченої. Мені потрібно було тільки ім'я.

Її звали Астер. Крім цього імені, ніякої інформації про наречену в листах не було.

Я ще раз здивувався, як ця Астер досі не стала чиєюсь дружиною.

Але в договорі в моїх руках я знайшов відповідь і на цю загадку: вона не могла бути ще чиєюсь нареченою. Такі от умови. Я зник, але наші стосунки не перервалися. Милосердна Дис, яка ж це дурість!

На мить я відчув провину за те, що зник, за те, що прирік цю дівчину — їй тоді було сімнадцять — на пожиттєву самотність. Навіть після моєї смерті вона не могла жити як звичайна жінка — стати коханою, офіційно вийти заміж і народити дітей. Жіноче щастя... Здається, воно виглядало саме так?..

Я відкинувся на спинку стільця і прикрив очі. Можливо, дійсно, варто було вийти за межі Гнізда і купити їй подарунок. Їй — незнайомій мені жінці, не тій юній сімнадцятирічній княжні, а жінці, яка прожила десять років без мене. Грох і Дис! Їй уже двадцять сім чи двадцять вісім! І вона явно бачила у цьому житті більше, ніж я встиг…

Цього не повинно було статися!

Хоча чи я винен? Не я підписував ці договори, не я ставив такі умови. Так, вона була моєю нареченою, але я б ні на мить не образився, якби цей договір розірвали. Наречений помер, нареченій знайшли іншого. Якби я був її батьком, то після смерті нареченого вже точно ініціював би скасування домовленості. Але того не сталося.

Я схилився, спеціально перевернув усі документи і не знайшов ні слова про перегляд шлюбного договору після моєї смерті. Дивно.

Неприємний холод торкнувся мого серця: я щиро сподівався, що з тією дівчиною, з княжною, не сталося нічого жахливого за ці роки. Хоча так це чи ні, вже зовсім скоро мені належало дізнатися.

Її привезуть, так сказав Хафстейнд. Залишилися лічені дні. Чи зможу я відмовитися від весілля? Розірвати шлюб? Знайти лазівку? Домовитися з нареченою і розійтися миром? Чи злякається вона? Чи буде роздратованною і зненавидить мене?..

Мене до нестями турбувало все це.

Я поглянув на дзеркало — вчора я спеціально дістав його з-за шафи і, як є, запиленим повісив навпроти столу. Якщо не придивлятися, особливо в напівтемряві, шрамів майже не було видно. Але вона буде придивлятися... Всі так робили.

Я сам того не бажаючи, ніби це все не зі мною відбувалося, підняв руку і доторкнувся до своєї щоки. Віддзеркалення зробило те саме. Мої пальці залишилися такими ж шорсткими, мозолистими від довгих вправ з мечем, як і були колись. Хоч щось не змінилося.

Кінчиками пальців я насилу міг намацати ті шрами. Вони були білі, майже непомітні, ніби мене різали чимось дуже гострим і тонким. Леза пройшлися по всьому моєму тілу, розрізали кожен м'яз і зв'язку, окреслили ребра і вилиці, встромилися під колінами, впилися у внутрішню сторону рук. І так було багато разів. Не звернули вони уваги хіба що на пальці.