6. Егіль

Батько відпустив мене майже одразу після аудієнції. Ніхто не став на моєму шляху, ніхто не підійшов до мене. У спину лунали ввічливі привітання, але ні дружнього поплескування по плечу, ні міцного рукостискання. А мені ж подобалося все це: обійми друзів, сміх, жарти, розваги, веселощі, різні ідіотські жести. Я ніколи не був на самоті, поруч завжди був хтось — зброєносець, друзі з академії чи придворні, брати, родичі, також знайомі гвардійці теж не втрачали можливості випити кухоль елю за мій рахунок. А зараз... Що ж, треба жити далі. Я криво посміхнувся і вийшов за двері.

За мною ніхто не пішов. Не сказати, що я вже на щось сподівався. Просто подумав, раптом комусь із них не хотілося псувати свою репутацію на очах у всіх. Раптом брати або хтось із моїх давніх друзів зважилися поговорити зі мною віч-на-віч. Адже сам король оголосив, що для всіх я знову Егіль.

Але я помилився. Не було нікого.

Я йшов повільно, бо в принципі не мав причини поспішати. Нікуди мені поспішати, нікуди було йти. У голові роїлися похмурі думки — такими вони були останні три, точніше майже чотири тижні. Саме стільки минуло, як для мене закінчилося моє життя. Але що отримав натомість, я поки так і не зрозумів.

Три тижні тому я раптом прокинувся посеред якогось поля. Живий. Тільки що мене пожирало вороже руйнівне полум'я, а наступної миті я неушкоджений йшов по вологій землі. Нічого не боліло. Ні опіків, ні поранень.

Трава неприємно колола мої босі ступні і била по ногах. Ноги також були голі, але мені було байдуже. Я продовжував йти і просто дихати на всі груди. Повітря здавалося солодким, а життя прекрасним. Я був настільки не в собі, що не відразу помітив головне — на мені не було і клаптика одягу.

Чи збентежило це мене? Я що, ідіот? Я все одно був радий до божевілля. Подумаєш, одяг! Головне, що я вижив! Якась сила — моя внутрішня або чиясь незнайома магія — допомогла мені вижити. Так, я йшов голий посеред якихось полів, не розумів, де знаходжуся і як тут опинився, але я був живий! Хіба це не найкраща новина за день?

Я був готовий поділитися цією радістю з першими же зустрічними людьми. Довелося зупиняти чужий віз у тому виді, як я був, тобто стоячи голим посеред дороги. Хоча зустрічні не особливо зраділи. Напевно, тому що я зіткнувся з розбійниками.

В мене не було нічого цінного, окрім життя. І навпаки, у розбійників було те, що мені потрібно: одяг, зброя і навіть віз з конем. Можливо, ми б домовилися, бо в мене був напрочуд чудовий настрій, і розійшлися кожен своєю дорогою. Але я не любив, коли мене намагаються проткнути списом. Тепло спалахнуло в грудях, поширилося по тілу, скупчилося в пальцях — і я стрибнув вперед.

Розірвав заклинанням щит, відкинув у кущі одного з лучників, змів магією з воза якесь сіно. І цього було достатньо, щоб решта розбійників втекли. Чесно кажучи, я чекав, що вони кинуть зброю і схиляться переді мною, визнаючи мою владу, налякані магією. Але так не сталося. Іншим разом я б їх переслідував, бо як захисник трона я повинен дбати про безпеку звичайник мешканців Рікі Вінданна. Але в цю мить неприємна порожнеча після бійки спалювала мене. Дивно, бо зазвичай я не втомлювався так швидко від звичайного бою. Але причина більш-менш зрозуміла: я тільки-но з альвами бився, дивом пережив то зіткнення. Після такого потрібно ґрунтовно підкріпитися і довго відпочити.

І одягнутися не завадило би. Все-таки знизу піддувало.

В променях західного сонця кінь дотягнув воза до невеликого містечка. І я зітхнув з полегшенням — рідні прапори майоріли на шпилях. Все-таки мене не віднесло за межі королівства. Тож, яким би глухим і закинутим не було це місце, тут мав бути гвардійський пост.

Я звернувся до гвардійців одразу, як побачив їх: вартові в синьо-золотій формі з довгими алебардами нудьгували біля в'їзду в місто. Трохи дивно, що гвардійці поводилися так розслаблено. Бо все ж таки альви напали! Але могло статися, що до цього загубленого на території Рікі Вінданна куточка новини ще не дійшли.

Я мимохідь здивувався, як далеко мене могло закинути невідомою магією. А потім жестом вказав гвардійцям на двох розбійників, які зв'язані лежали в возі. А що не так? Принцу і захиснику трону потрібно підтримувати свою репутацію.

Звісно, вони не впізнали мене. Я, у свою чергу, не бажав вслухатися в їхні нерозбірливі відповіді і зажадав свіжого коня. Принц я чи не принц. До того ж Фрелсі, скоріш за все, зараз продовжував горіти, альви йшли у бік столиці, тож я повинен був бути в вирі подій!

Мені розсміялися в обличчя.

Вони посміли сміятися з мене! Тільки страх, що оселився десь біля мого серця, страх згоріти, не дозволив мені спалахнути в ту ж мить. Не дозволив використати магію проти звичайних людей чи гвардійців. Я міг підпалити цих недоумків, спалити дотла це містечко, але вирішив бути милостивим. Я завжди ставився добре до людей Рікі Вінданна. І мій страх, моя лють і розгубленість не повинні змінювати цього звичаю. Я пробачив їх, хоча це було непросто.

Але далі їхні слова стали нагадувати мені марення божевільного. Вони не вірили, що я принц. Це було цілком нормально: в старому чужому лахмітті і босоніж я був мало схожий на того, кому дозволено стояти біля трону. Але решта…

— Менше пити треба, приятелю, — плеснув мене по плечу гвардієць. — Або хоча б прикидатися кимось живим! Гей, Дідріку, скільки років минуло з того часу?

— Так, десь десять, милостивий гвардійцю! Десять років, як згорів Фрелсі, і десять років, як стоїть він у руїнах. Небо було чорнішим за найтемнішу ніч. А попіл, як про те кажуть, досі лежить на Ворських полях, — відповів жебрак біля воріт і підморгнув мені білими заплившими очима. — Ти, хлопче, прорахувався…