Розділ 6. Другий шанс

"Кожен другий шанс починається з першого кроку"
(з фільму "Крок вперед")

Віка

Підтримка моя, бачте, йому потрібна! Пів дня пройшло, а мене далі колотить від нашої милої вранішньої бесіди. Отак ні з того, ні з сього, я маю йому допомагати. І то після всього, що було, за що він навіть толком не вибачився! Самовпевненості йому явно не бракує! Гадає, я одразу побіжу йому руки цілувати!

Хоча, частково він, блін, на жаль, правий. Приємно, бодай на мить, згадати, як це, коли тебе можуть просто так обійняти... Приємно, відчути себе хоч трохи потрібною, нехай навіть у такому вивернутому навиворіт сенсі цього слова. Непотрібність нікому - це, мабуть, мій особистий вид страху, за яким невідворотно ходить самотність, яка лякає мене ще більше...

Самодостатність ніколи не була моєю сильною стороною. Мені завжди потрібен був хтось поряд. Навіть не так, мені життєво необхідно відчувати, що мене люблять і приймають. Потреба в любові в принципі притаманна для людської раси, проте в мене, схоже, якась особлива, загострена форма.

Цього відчуття в стосунках з Денисом, з яким ми були разом майже чотири роки, мені ніколи не бракувало. Я знала, що він закоханий в мене по самі вуха, й це було одразу помітно з його поведінки: поцілунків чи турботи мені ніколи не бракувало. Проблема була в іншому - я не відчувала настільки сильних почуттів до нього й цей брак потрібної йому від мене віддачі поволі вбивав наші стосунки.

Ми періодично розходилися: разів зо три точно, але після невеликої перерви, яка була кожному з нас необхідна, знову сходилися. Це здавалося цілком закономірним і передбачуваним до одного моменту - несподіваного дзвінка Андрія Бачинського, мого нерозділеного кохання, яке я вперто намагалася викорінити зі свого серця чи мозку, де там воно ховається...

Те наше перше побачення перевернуло мій світ з ніг на голову, даючи мені чітко зрозуміти, що так як раніше більше ніколи не буде. Латентні натяки на взаємність моїх почуттів до Андрія розбурхали їх з новою силою, закрутивши мене у вирі кохання. Я втратила свій налагоджений світ, розгубила свою точку опори. Моя планета змінила полюси, змістивши їх на Андрія Бачинського. Я розчинилася...

Я завжди вважала, що ми з Андрієм прекрасна пара, яка може порозумітися й без слів, яка вміє допомагати й підтримувати одне одного та досягати компромісів у будь-якій ситуації. Проте ні, це, схоже, було лише моє бачення наших стосунків. Моєму чоловікові ж, виявляється, постійно було некомфортно. Тільки він мав йти на компроміси, щоб якось спокійно жити. Ну і, вишенька на торті, я тягнула його вниз, заважаючи його надважливому саморозвитку. І заважала, власне, тим, що нав'язливо мало не заставляла проводити час зі мною, чого він, схоже, взагалі не хотів.

Загалом, він пожертвував надто багатьма речима заради наших стосунків і тепер йому це надоїло робити. Цікаво, що такого він приніс в жертву-то? На роботі пропадає, постійно кудись ганяє, вдома його практично немає. Від чого такого-то він відмовився? Від якихось своїх екстремальних розваг по вікендах? Так при чому тут я? Такі питання теж до його шановної роботи, з якою він, власне, мабуть, й одружений. Вона точно бачить його частіше, ніж я. Та й не зраджує він їй ні з ким..

Ці всі думки ретельно крутилися на повторі в моїй голові, набуваючи все чіткішої форми перед майбутньою зустріччю з психологом, якої я чекала, рахуючи години, а їх залишилося вже менше 48, якщо, звісно, нічого не зміниться. А то вся ця ситуація з моєю необхідною Андрію присутністю деінде була явно не простою: зі Стівом ніколи не буває просто...

- Мам, якихось чотири години, будь ласка? - домовляюся з нянею на цей вечір, без допомоги якої мені явно не провернути все задумане.

- Ну гаразд, синку. Ти вмієш переконувати! Але з тебе безкоштовна реклама в "The village"!

- Без питань, я якраз знаю теперішнього їхнього редактора.

- Гаразд, о пів на шосту буду.

- Дякую, ма! Ти найкраща!

- Угу, давай вже!

Так, питання з Марком на вечір ми закрили. Романтичний вечір активно готується. Тепер пора позакривати всі робочі хвости й приступити до закриття основного клієнта сьогоднішнього дня - власної дружини. І як я до такого дійшов, питається?

Я якраз закінчувала готувати черговий перекус, як у двері хтось постукав. Неочікувано на порозі я зустріла Соломію Михайлівну.

- Привіт Вікусь! Марчику! Як ти виріс, маленький!

- Привіт! - дивуюся я. - Який приємний сюрприз!

- А Андрійко тобі хіба нічого не казав? - тепер черга свекрухи дивуватися.

- Та ні..

- Ну нічого, значить так і мало бути, - хитро підморгнув мені мама, прямуючи до ванної: мити руки - тепер обов'язкова умова кожних гостей.

- О, я бачу ти вже тут, мам! Дякую! Ти швидко! - заходить як ні в чому не бувало Андрій. І то о пів на шосту вечора - дитячий час для його повернень з офісу.

- Ем... Поясниш, будь ласка, що відбувається..? - ввічливо цікавлюся я в свого чоловіка, пам’ятаючи про зайву й уважну пару очей у квартирі.

- Звісно, - посміхається Андрій. - Кохана, збирайся ми їдемо.

- Зараз..? - недовірливо перепитую я. - І куди ж..? І навіщо?

- Ми так давно нікуди з тобою не вибиралися... Я скучив за нашим часом лише вдвох.

- Та невже? - хмикаю я.

- Тобі сподобається мій сюрприз, - запевняє мене мій чоловік. - Тільки у нас насичена програма й ми трішки поспішаємо вже.

- Я не думаю, що це хороша ідея..

- Вікусь, ну чого ти? Чоловік старається так для тебе, не обламуй його так одразу. Дай йому шанс, - наполягає з усмішкою Соломія Михайлівна, тримаючи Марчика на руках. - За масіком я пригляну, не хвилюйся. А ви йдіть відпочиньте хоч трохи. Побудьте вдвох собі...

- Окей, - невпевнено киваю я, здаючись. Сперичатися з Андрієм на очах в його мами - явно не хороший варіант, а сперичатися з його мамою - взагалі завідома програшний варіант.

- От і чудово, - посміхається Андрій. - Тоді збирайся. Тільки швиденько, пліз.