Розділ 4. Сприятливий ґрунт

"Якщо ти вирішиш використовувати чиюсь любов, то це буде найкраща зброя з усіх".
(серіал "Квіти для Елджернона")

Віка 
- Хочеш знати, що було далі? - запитує мене за одним з небагатьох спільних сніданків Андрій.

- В сенсі..?

- Ну, після того, як ми залишили тебе в машині після хрестин?

- Звідки ти..?

- Ти вчора сонною так не випускала телефон з рук, що аж цікаво стало. Не втримався, - єхидно посміхається Андрій. - І як, полегшало?

- Та йди ти! А що мені ще залишається по-твоєму, а?

- Ну наприклад не терзати себе всілякими далекими від правди здогадками й просто жити.

- Далекими від правди? А яка ця правда-то? Та і як я можу бути впевнена, що це правда?

- Як вважаєш, - знизав плечима Андрій, - але тоді нічого не було. Прийшли, поставили речі, посиділи на кухні.

- І я так просто маю в це повірити..?

- Та хочеш вір, хочеш ні. Правда, це, власне, й був той момент, коли вона, походу, розраховувала на поцілунок... Надто вже якось по особливому вона на мене дивилася, спираючись на двері...

- Тобто?! Так ви цілувалися таки..?

- Ні, я це запізно зрозумів й опустив свій момент...

- Клас! Тепер мені точно краще! Тепер у мене чоловік ще й шкодує за втраченими можливостями! Прекрасно!

- Боже, Вік.. Ну скільки можна? До речі, тобі дзвонять.

- Алло? - надто агресивно приймаю виклик я, навіть не перевіривши абонента.

- Доброго дня! Вас турбують з клініки "Смарт клінік". Підійшов час вашого чергового огляду у педіатра. Чи було б вам зручно у вівторок, 22-го на дванадцяту?

- Ні! Мені зараз незручно розмовляти. Зателефонуйте пізніше, - з максимальною ввічливістю, на яку я тільки здатна, завершую цей дзвінок.

Ще одне кляте нагадування про мою особисту Маріанську западину. Блін!

- Задоволений? - гаркаю Андрію. - Візит до твоєї ненаглядної попереду!

- Хочеш, я сам поїду з масіком?

- Ні! - вигукую я явно небайдуже. -  А ти тільки цього й чекаєш, та? Краще я сама!

- Як хочеш, кохана.

- Знущаєшся?! - чути такі звертання від нього у теперішній нашій ситуації я можу розцінити хіба так. На жаль.

- Марчик прокинувся, - киває в сторону спальні Андрій, завершуючи нашу чергову безрезультатну словесну перепалку. - І... Вік, я не зраджував тобі. Я її навіть не торкнувся, хоч вона цього й хотіла...

Не торкнувся... Ці слова не виходили мені з голови цілий день. Це була тонка ниточка надії, за яку я відчайдушно хотіла схопитися. Так, на шляху Андрія трапилася спокуса, велика бажана спокуса, але він ж не піддався їй, недокінця принаймні... Вчасно зупинився. Чи то обставини просто так склалися..?

За ті роки наших стосунків навколо нас крутилося чимало привабливих варіантів: були й красуні модельної зовнішності, й витончені інтелектуалки, й вибухове комбо їхнього поєднання в одному тілі. Проте, Андрія вони не приваблювали. Так, цікавий антураж, не більше. То чому ж тут тоді сімейні цінності чи то пак залізна сила волі дала іржаву тріщину?

Може, справді ХТОСЬ ретельно постарався для цього? Одні такі думки викликають в мене неприємний холодок... Навіщо їй це..? Та ні, це не може бути правдою... Ми знайомі неповних півроку лише...

"От власне!" - чомусь кричить всередині якийсь писклявий гучний голосочок. Якихось півроку, а жінка вже умудрилася стати частиною вашої сім'ї, і то в один з найнадійніших способів, варто додати: хрещені батьки - це на все життя.

"Вона цього хотіла"... Мусолю цю фразу цілий день, раз за разом фільтруючи свої спогади на предмет її присутності у нашому житті. Лікарня. Клініка. Перші символічні посиденьки в нас вдома. Регулярні відвідини. Іменини. День народження. День народження! Точно!

Перше знайомство з її світом. Кілька тижнів по тих злощасних хрестинах... Затишний ресторан у парку. Банкетний зал для всієї компанії. Незнайомі її друзі - більшість лікарі. Ну і ми... Троє. Марк в слінгу... Я постійно зайнята синочком... І Андрій постійно зайнятий чимось, а не нами: не в телефоні як зазвичай на таких гулянках, а якимись підручними завданнями. Таким помічником він ще ніколи не був... То щось потримає, то друзів розважить, то колонки для недотепи-діджея зремонтує нашвидкуруч...

- Зможеш винести торт, будь ласка? - попросила мого чоловіка вона й він одразу погодився.

І не просто погодився, а навіть заспівав "Happy birthday" своїм мелодійним тенором, який сто років не демонстрував мені, знаходячи різноманітні ідіотські відмазки, які в корені зводилися до одного - не хочу. Я ж просто слухала й насолоджувалася. Ні подумати, якого біса чи ще щось в цьому роді! Ідіотка!

- З днем народженням, Оленко! - промовив Андрій, ніжним шепотом додаючи: - Загадай бажання. Кажуть, обов'язково збудеться...

- Ну раз обов'язково.., - задумалася вона тоді й вже за мить задувала свої символічні 27, не відриваючи погляду від мого чоловіка...

От же ж стерва! І чому я згадую про це лише зараз?! Де були мої очі тоді?! Повертаюся ненадовго до реальності, складаючи кубики з Марчиком, а мозок вже приносить мені черговий невеселий спогад...

Наша чергова зустріч. Цього разу майже тет-а-тет. Без Андрія. За чашкою кави на дитячому майданчику недалеко від нашої квартири.

- Олен, в мене до тебе є одна пропозиція-прохання, - здалеку починаю я, не дуже комфортно почуваючись: мабуть, все через недостатню впевненість у цьому рішенні.

Проте, ми з Андрієм вже домовилися. Відступати тепер через якісь незручності чи, швидше, через мандраж перед такою важливою розмовою аж ніяк не можна. Глибоко вдихаю й продовжую.

- Ми б дуже хотіли, щоб ти стала хресною Марчика, - випалюю я на одному подиху, нарешті наважуючись поглянути в очі несподіваній подрузі.

- Оу, - дивується Олена, а в її очах на мить проскакує якийсь дивний блиск, на який я чомусь тоді не звернула жодної уваги. - Трохи несподівано, чесно кажучи...

- Знаю, ми не так давно знайомі, - продовжую я нашу заздалегідь обговорену вдома аргументацію, - але ти стала нам дуже близькою за ці кілька місяців..