Розділ 3. Той день

"Заповiтнi "якби"
Дозволяють захотiти,
А буденнi "але"
Не дають нам до моря йти".
("Той день", ОЕ)
 

Віка
Я була певна, що той день, коли я дізналася про маленьку несуттєву таємницю свого чоловіка був моїм особистим дном, проте я помилялася. Весь наступний тижнень активно демонстрував нові глибини, занурюючи мене в мою персональну Маріанську западину...

В перший же ж робочий день Андрій повернувся з роботи вчасно, навіть раніше кінця робочого дня: такого ніколи, щоб ви розуміли не траплялося, за останній рік. Повернувся не просто так, а з букетом ніжно рожевих дрібноквітових троянд - моїх улюблених, загорнених у кремовий папір з романтичними французькими написами. Давненько він мені їх не дарував... Це були наші особливі квіти, квіти, які ознаменували початок наших стосунків... Після весілля Андрій ніколи не дарував їх: на зміну прийшли різноманітні квіткові букети, присвячені відповідним святам.

- І з якої нагоди..? - обережно питаю, насолоджуючись ароматом улюблених квітів, все ще не вірячи, що тримаю їх в руках.

- Хіба потрібна якась, щоб подарувати квіти коханій дружині? - посміхається мені Андрій, ніжно цілуючи в щоку.

"Ілюзія!", - жорстко нагадую собі. Питання в тому навіщо йому це? Цього я все ще не можу збагнути. Ну ніяк не в’яжеться така поведінка ідеального чоловіка з тим, що він тоді наговорив мені..

- Не хочеш сфотографувати собі? - запитує Андрій за вечерею.

- Навіщо? - дивуюся.

- Ну на пам'ять собі. В інстаграмі похвалитися. Дівчата ж люблять таке, от нехай завидують тобі...

- Заздрять, який в мене хороший чоловік..? - та невже? Все це знову ж таки для красивої зовнішньої обгортки, яка може сховати за собою все на світі?

- А чому б і ні? - не заперечує Андрій, явно не розуміючи мого ставлення до цього дивного цирку, в який раз за разом моя ідіотська підсвідомість хоче вперто повірити.



- Ти ще не надумала щодо ресторану? - цікавиться Андрій за вечерею: це вже встигло стати звичкою. Щодня питає мене, в очікуванні почути позитивну відповідь, яку я не збираюся поки давати. Не зараз. Не без закритих всіх питань.

- Ні.. Андрій, не вдавай, будь ласка, що все нормально.

- Вік, не починай.., - втомлено закочує очі чоловік. - Ми поговорили, домовилися, що такого більше не буде. Все. Що ти ще від мене хочеш?

- Ти навіть не вибачився...

- Вибач. Так краще?

- Ні...

- Боже! Чого ти як в садочку, Вік?! Чому не можна просто жити нормально як жили тиждень тому?

- Чому?! Бо ти сказав, що все це помилка, Андрій! - виривається в мене. - Розумієш?! Ти сказав, що ми і все, що між нами було, і навіть наш син - це все одна велика помилка! Помилка, яка, бачте, заважає тобі розвиватися! Тягар, який висить на твоїй шиї, тягнучи тебе вниз. А ми з Марчиком - сім’я, яку ти ніколи й не хотів по суті!

- Я погарячкував, Вік. Просто ляпнув, не подумавши..

- Не подумавши?! - переходжу на крик я, бо сил мусолити це все вже просто немає. - А тепер подумав і я це маю просто забути? Чи вдати, що цього ніколи не було? А ні, почекай, це ж ти просто придумав, мабуть, та? Вгадала?

- Не кричи, Вік. От Марчик на тебе дивиться! Та, синочок? - посміхається малому у кріслі Андрій. - Ходи до татка! Як ти тут?

- Андрій! Ми так і не договорили! - гукаю я їм вслід.

- Я так зрозумів, що в ресторан ти ще не готова йти, - спокійно відповідає, повертаючись до мене чоловік. - Нічого, я почекаю.

- Андрій!

- Не зараз, Вік, - зупиняє мене Андрій. - Зараз я хочу побути з сином. Я його цілий день не бачив.

Ледь стримуючи злість, біжу в ванну, грюкаючи дверима. Спираюся руками на умивальник, тяжко віддихуючись. Як же ж мене це все злить! Ну як?! Як, блін, можна так нагло демонструвати мені, що все нормально?! Як можна все вивертати так, наче це я неадекватна жінка, яка ніяк не може заспокоїтися?! Ще й ці маніпуляції з Марчиком! Знає ж, зараза, що син - все для мене, що я проти того, щоб діти бачили сварки батьків і тому подібне! І нагло цим користується!

І нащо йому, в біса, здався цей ресторан?! Що світ зійшовся на цьому?! Чи це просто пазлик, якого не вистачає йому до образу ідеального чоловіка?! Як же це все бісить!

Поговорити з кимось би, а то постійно розмовляти зі своїм відображенням в дзеркалі як мінімум дивно... Рідним розповідати про свої перипетії на любовному фронті якось некомфортно, подругам тим паче, та й не до цього їм всім - їхні кар’єри на місці не стоять...

Одна надія на психолога, і то, той у відпустку як на зло поїхав. Тепер чекати ще мінімум тиждень, а це надто багато часу для таких розхитаних нервів як в мене... Особисто я не знала цього терапевта, проте переглядаючи його лекції, мені чомусь здавалося, що з ним одразу вдасться налагодити контакт, що він послухає й допоможе...

Навіть зараз він порекомендував завести щоденник й записувати свої думки, спогади минулого, які постійно зринають у моїй пам’яті чи снах.. А чому б і не попробувати це зробити зараз? Андрій так хотів посидіти з Марчиком, так нехай, а я попишу... Може якраз попустить, хоч трохи? Розблоковую смартфон, відкриваю нотатки, занурююся у спогади... Точніше, один спогад, спогад того святкового щасливого для мене дня, з якого й почалася офіційно вся ця катавасія... День, який навіки закарбувався в моїй пам’яті, завдяки постійним згадкам, які раз за разом відправляли мене саме туди...


Тоді, я вперше прокинулася від свого будильника. Останні місяців шість з цією функцією прекрасно справлявся Марк, синхронізуючи наші сни до долі секунди. Проте сьогодні на випадковий графік сну сина, а він був саме таким, незважаючи на яскраві протести всіх наближених стейкхолдерів, я не могла покластися. Сьогодні у нас важлива подія й пропускати чи просто запізнюватися на неї ми не маємо права.

Півтори години на збори мені мало б вистачити. І так душ вдалося прийняти звечора: місія нездійсненна успішно вдалася - Марк забавився кукушками з татом й забув про маму на цілих 15 хвилин. П’ятнадцять хвилин - це купа часу: станете батьками активного немовлятка самі зрозумієте. За цей час я встигла прийняти душ, помити волосся, швидко пробігтися станком по всіх надмірно зарослих зонах й навіть висушити своє довжелезне волосся. Так, з материнством в тобі прокидаються приховані супер-сили...

Перекласти тихо Марка у ліжечко не вийшло: надто міцно вже він вчепився у цицю, яку час від часу рефлекторно посмоктував. Маленьке коалятко моє. Що ж, звичним рухом я перекинула масіка на одну руку, іншою допомагаючи собі піднятися. Та, гімнастка з мене ще та! Навіть в туалет умудряюся так ходити при великій потребі - а що? Одною рукою макіяж не нанесеш - пробую примотати малюка в слінг, не розбудивши. Ура! Так, тепер тон, вії, губи... За ці півроку, тут і їсти розівчитися можна, не те що макіяж наносити, а ще не забувати похитуватися в такт мирних посопувань на грудях.

Телефон злегка завібрував: мабуть, Оленка вже прийшла. Дзвінок Андрій відключив ще до народження масіка й це було дуже обдуманим рішенням, хоч тоді я й вважала це дурістю.

- Котик, - шепотом кличу коханого, відволікаючи його від активного сухого сніданку з молоком. - Відкрий двері, пліз.

- Оленка вже тут? - здивувався мій красивий чоловік, одразу підводячись. - Швидко вона. Чекай, я хоч накину щось нормальне.

Не розумію, чим ця домашня майка, яка робить такий вдалий акцент на його чималих біцепсах ненормальна, але мовчки киваю, ховаючись у ванній. Ліва стрілка сама себе не намалює.

- Привітик, - тихенько заглядає в ванну Оленка. - Ухти! Круто виглядаєш, Вік!

- Дякую, - посміхаюся новоприбулій гості, яка за доволі короткий час встигла стати мені мало не сестрою: ніколи не думала, що зможу так здружитися з незнайомкою за якісь півроку.

Такі компліменти могла робити хіба Оленка, не звертаючи уваги на мій напівроздягнений, місцями обляпаний дитячими відрижками, вигляд. Може, вся справа в тому, що вона як педіатр звикла до таких видів й знаходила в них якусь особливу материнську чарівність?

- Насправді, це ти красуня, - я нарешті закінчила зі своєю стрілкою й змогла повністю оцінити святковий образ хресної. Довга лляна сукня карамельного відтінку з ніжною квітковою вишивкою, виконаною дрібним бісером. Не зовсім в стилі леді Олени, проте прямісінько в серце сьогоднішнього дійства: цілком відповідає традиційним уявленням про вигляд хресних батьків на церемонії.

Цього дня, великого виходу в світ з малюком, довелося чекати цілих півроку. Спочатку ця жовтяниця новонароджених, яка ніяк не хотіла проходити. Благо, потім ми знайшли нашу Оленку й вона допомогла нам справитися з цією неприємною хворобою буквально за тиждень. Потім, перші ГРВІ, перші температури... Далі морози - глобальне потепління називається. Потім взагалі Київ засипало півметровим снігом - вперше можна було наяву побачити візуалізацію так-званих колишніх зим старшого покоління. В березні Оленка отримала несподіване відрядження на підвищення кваліфікаціі у Польщу й хрестини відклалися ще на місяць. І ось, нарешті, сьогодні довгоочікувана подія таки відбудеться: мама врешті зможе спокійно видихнути, що малюк охрещений...


- Вік?! Вік?! - хтось активно починає тарабанити в двері ванної, заставляючи мене згорнути мою письменницьку терапію.

- Що? - неохоче відчиняю двері.

- Марк хоче їсти.

- Так погодуй. Там на кухні є якраз вівсянка з бананом.

- Він тебе хоче, Вік, - Андрій передає мені сина, дістаючи іншою рукою вібруючий телефон. Все як завжди, одним словом...

- Ходи до мами, сонечко, - ніжно цілую сина, який одразу хоче кудись бігти: непосидючий малий.

- Тшш! - попереджає нас Андрій, розпливаючись у ввічливій посмішці абонентові. - Так, слухаю, добрий вечір!

- Пішли почитаємо перед сном, - шепочу Марчику, на що той схвально киває головою.

Читаємо, купаємося, граємося - одним словом проводимо всі вечірні ритуали, намагаючись не заважати татові, який активно вирішує всі робочі питання (о такій-то порі!) й нарешті засинаємо. Сподіваюся, надовго, а не на дві години як вчора: чергова порція зубок дається нелегко...

Беру знову телефон до рук, а писати справді допомагає. Ще чого доброго згадаю давні дитячі мрії про журналістику...


Не запізнитися, незважаючи на всі наші спільні старання, не вийшло: поспішати Марка, якому в останній момент до плачу потрібно чергову порцію маминого молока чи просто змінити підгузок, - беззмістовно. Мабуть, з одномісячними немовлятами це все було б простіше робити, хоча це, напевне, мені зараз так здається. Мама активно телефонувала що 5 хвилин, намагаючись дізнатися наше місцеперебування, яке, у зв'язку з непередбачуваними недільними заторами, не сильно змінювалося.

Запізнилися ми на добрячих хвилин п'ятнадцять, зловивши незадоволені погляди священника та батьків, які ніяк не могли дочекатися появи свого коханого онука. Далі почалися самі хрестини, які, здавалося, тривали цілу вічність. Розщепити святковий бодік. Дістати солодкі ніжки. Зняти шапочку - квітень видався не надто теплим. Звісно, всі ці маніпуляції я робила самостійно: краще ж за маму ніхто цього не зробить. Потім малюка взагалі поклали на підлогу, благо хоч загорненого в легку ковдру. І на додачу до цього, звідти його міг забрати лише батько: що за дискримінація жіночої статі в 21 столітті-то?

Загалом, церемонія пройшла доволі успішно, хоч я й, здавалося, перебувала в якомусь автоматичному трансі. Ігор з Оленкою насправді прекрасно впоралися зі своїми обов’язками і я майже не дьоргалася кожного разу, коли малюка передавали з рук в руки. Потім безліч привітань, квітів, які не було як тримати, клацань фотоапаратом - всі хотіли собі на згадку фотографію з моїм малюком, заставляючи мене міцніше пригортати його до себе, захищаючи від надмірних спалахів у темнуватому храмі.

Я зітхнула з полегшенням, коли наша невелика компанія нарешті перемістилася до затишного ресторану. Тепер, можна спокійно посидіти, погодувати масіка й навіть трохи розслабитися, а ще згадати як це спілкуватися з ровесниками, а не лише батьками.

- Вік, а дай йому спробувати трохи тої риби! - гучно пропонує мій дідусь, подаючи тарілку.

- Йому не можна ще. Ми тільки починаємо пробувати дорослу їжу, - пробую спокійно пояснити. Поради від дуже досвідченого старшого покоління вони такі влучні завжди й ненав’язливі.

- А й справді, Вікусь, нехай Марчик спробує. Трішки. Рибка хороша...

- Не треба. Рано йому ще, - з усмішкою відповідаю мамі Андрія, підводячись з Марком. Схоже, з розслабленням у ресторані я переборщила...

- Вік, я на хвилинку відійду, переодягнуся, - повідомляє Оленка, беручи якийсь пакет.

- Та окей... Правда, ти і так шикарно виглядаєш.

- Я швиденько, - посміхається хресна, зникаючи в напрямку вбиралень.

- І як тут мій масік? - з посмішкою підходить мій чоловік, до якого Марк вже простягає свої пухкенькі ручки.

- Тримай, татко, - передаю йому малюка: кому-кому, а Андрію я цілком спокійно можу довірити Марка, навіть не ревнуватиму, хіба трішки. - Як тобі хрестини, котик? - злегка пригортаюся до чоловіка, насолоджуючись картиною: завжди мріяла про таку сім’ю.

- Воу! - аж присвиснув від несподіванки Андрія, з захопленням оглядаючи щось позаду мене.

- Що? - шукаю очима те, що так привернуло увагу мого чоловіка. - Ухти! Тепер ясно для чого переодягання, - посміхаюся Оленці, якій цей кораловий відтінок дико пасує й підкреслює її губи тону достиглого персика. - Я теж відійду на хвильку.

Варто перевірити й свій зовнішній вигляд, а то цей вітер... Тааа, це було доречно. Моє довге шоколадне волосся було аж ніяк не таким вкладеним як вранці, а, радше, розтріпаним, особливо біля коренів. Кілька рухів щіткою, благо, взяла її з собою, - і вуаля. Ще трішки губи підвести блиском і взагалі супер.

Виходжу з вбиральні якраз вчасно: працівники ресторану виносять величезний тематичний торт, який я таки з трудом відвоювала в Андрія. Він хотів щось простіше, проте я наполягла, що для такої події варто щось солідніше.

- Дорогі батьки, вітаємо вас з таким... - починає свою промову адміністратор банкетного залу, звертаючись до Оленки, яка вже перехопила Марка на свої руки, та Андрія.

В сенсі..? Що за недолугий персонал тут? Чи це просто Оленку так легко прийняти за маму Марчика? Ну так, я молода, виглядаю як першокурсниця, але це ж плюс у мої роки, хіба ні? Пришвидшую крок, стаючи біля чоловіка, привертаючи до себе увагу.

- Ой, пробачте, - одразу вибачається адміністратор, повертаючись до мене.

- Тримай, Вік, - з посмішкою передає мені синочка Оленка.

- Привіт, Марчик, - цілую синочка й розслабляюся з його тихеньким 'гу’: ну переплутали, буває. Хіба через це варто псувати собі й всім навколо настрій? Аж ніяк.


Це був дзвіночок... Сигнал, який я чомусь пропустила... І розуміла я це тільки зараз...


Далі все йшло за планом. Тости. Дзенькіт бокалів. Активне фотографування. Вкотре. Правда, цього разу біля торта у фотозоні.

- Вікусь, давай ще тут з тобою, - пропонує Оленка, тягнучи мене за руку.

Мило посміхаюся, обіймаючи одною рукою подругу, а іншою тримаючи синочка. Клац. Клац. Клац. Впевнена, знімки вийшли чудові.