35. Егіль

Я відчував тепло навколо себе. Таке знайоме з дитинства відчуття, ніби за стінами Гнізда знову лежить сніг, а я повернувся після тренування і одразу заліз під товсту ковдру, щоб зігрітися. Саме це рівне приємне тепло зараз оточувало мене. Хоча дивно, бо в лабораторії Астер було прохолодно і досить волого. Взимку, найімовірніше, тут взагалі нестерпний холод. Треба не забути подарувати Астер в'язану строкату кофту або хутряну безрукавку. Від накидки вона точно відмовиться: адже в ній незручно рухатися.

Спогади плинули. Я знову побачив здивування Астер і її спробу з’ясувати, чи я при здоровому глузді, якщо пропоную добровільно розрізати мене. Але тоді перед моїми очима все ще миготіло обличчя впертого старого. І який хворий на голову альв — я вже й лаятися почав, як алскерці — спонукав гран Дарі сунутися туди, куди не треба було.

Він не міг повернутися назад там, в тих руїнах. Видихнувся і, роздратовано бурмочучи, сидів посеред каменів і залишків лабораторії. У його руках були папери — документи, книги, що він знайшов, на обличчі застиг вираз здивування і злості. Ніби директор уперше зрозумів, що вже не такий вже молодий, а до того ж вже не здатний цілу ніч кидатися вогнем і бігати лісом. Його сили просто вичерпалися. Якби він міг почекати і відновитися, то, можливо, хвилюватися не варто було. Але коли я увірвався до зруйнованих кімнат, вогонь слідував за мною по п’ятах, а клуби смердючого диму поширювалися ще швидше. Часу вже не було.

Гран Дарі не міг вибратися самостійно. А в мене залишився лише один амулет зі щитом. Віддати його директору було правильним рішенням. Якби не постало питання, як я виберуся сам.

І я вже був готовий відкритися гран Дарі, показати свої дивні здібності. Однак вогонь знову перестав реагувати. Я знову не відчував його, не міг використовувати. Вибір залишився невеликий: або я сам рятуюся, або рятую директора. Мені пощастило — нічого вирішувати не довелося, нас витягли: інші вирішили за мене, ризикнули — і успішно. Однак я не міг позбутися спогадів про болісні хвилини безпорадності.

Коли я побачив Астер, було просто сказати «так».

Навіщо мені іржавий і погнутий меч? Навіщо мені зброя, яка не виконує свою функцію, тільки тягне власника на дно? Якщо була можливість перекувати цей меч, то треба скористатися цим.

До того ж це була Астер. Ми з нею билися з альвами й виповзли з боліт. Я залишив їй опіки, тож цілком закономірно, що вона зрештою поріже мене вздовж і впоперек.

Я майже нічого про неї не знав, так само як і вона про мене, але водночас мені було спокійно поруч із нею. Так, з того самого дня, як вона заснула в моєму ліжку. А може, це сталося раніше? Коли вона з’явилася перед моїм поглядом — уся в чорному з ножем за поясом, і я зрозумів, що з цією жінкою не буде просто.

Не помилився. Вона справді була непростою. Кращого соратника мені й бажати не було чого. Моє нове життя вперше за ці місяці почало здаватися кращим, ніж було старе.

І, милосердна Діс, ця приголомшливо красива жінка завоювала мою повагу знаннями та вміннями, а не зовнішністю. Це неймовірне поєднання. Наче картина-шедевр стає ще привабливішою у правильному обрамленні…

Я скривився: і чого це мене потягнуло на подібні дурацькі порівняння? Втім, нічого дивного, що порівняння дурацькі, бо мені ніколи не давалась наука комплиментів. І люди відрізняються від картин. Астер же приваблювала не тільки мене, вона притягувала погляди інших людей — курсантів, директора, працівників їдальні, які їй посміхалися, майстра Рольва, бібліотекаря… Навіть Лоір не залишився байдужим.

Від спогадів про Астер тепло на моїй шкірі майже миттєво стало гарячішим, гострішим. Я з подивом для себе виявив, що можу пальці стиснути в кулак, та й взагалі почуваюся досить непогано. Якщо врахувати, що нещодавно мене різали на частини. Гаразд, я сам дозволив себе розрізати на частини і…

Грох мене роздери!

Лише зараз до мене дійшло розуміння, що я вчинив вкрай підло. Адже Астер питала, чи впевнений я щодо операції, не заради розваги, їй також потрібно було наважитися, вона також мала сумніватися. Моє рішення не мало бути остаточним, бо не я один в цьому приймав участь. Але я не не спитав правильно. Практично змусив її. Не подумав, що різати іншу людину — це не про нарізку трави на зілля. Не кожен алхімік був божевільним, готовим різати людину. 

Тож зараз мені треба було вибачитися перед Астер і подякувати їй за диво, яке вона створила. Бо вона подарувала мені можливість знову жити без страху. Так, я маю обов'язково передати їй все, що зараз відчуваю. Моє бажання було дуже палким і здавалося настільки правильним, що я не втримався від щасливої посмішки.

Але насамперед мені варто було розплющити очі.

— Ти прокинувся!

На жаль, це була не Астер. Лоір.

Він був розпатланий і надто блідий, стояв поруч, спершись обома руками на стіл, на якому я лежав. Хвилювання в його голосі майже одразу передалося і мені. Що сталося? Щось не так? Я з запізнілим переляком підніс руку до очей — і охнув. Усе моє тіло було в крові. Шрами нікуди не зникли, втім я не очікував цього. До того ж після більш уважного огляду я виявив, що шрамів все-таки стало набагато менше. Дивно, але таким чином я стану непримітнішим, принаймні на мене не будуть показувати пальцями, варто мені зняти капюшон…

— Дзеркало, — прохрипів я. Горло страшенно боліло. Здається, я кричав довгий час, точно пригадати не вдалося. — Скільки я був без свідомості?..