34. Астер

Вони повернулися майже на світанку. На той час ледве не третина Академії вже декілька годин стояла біля вікон і спостерігала, як спалахував вогонь зовсім поруч у лісі. Займатися подібніми дурницями в мене не було часу: кілька нових варіантів зілля вже настоювалися або лише чекали на перегонку. Поки що не вдалося усунути всі негативні ефекти. В одному з варіантів були трави, що розслаблювали шлунок, в іншому поєднання інгредієнтів викликало головний біль. Втім, люди були готові терпіти будь-які побічні ефекти, аби тільки усунути небезпеку.

На жаль, як би я не перебирала можливості, одним прийомом зілля вилікувати заражених не вдавалося. Особливо якщо капсула з роєм розрослася. Навіть якщо комах труїти зсередини, їхні залишки потрібно було вирізати. Тобто допомога лікарів була потрібна досить терміново.

Але водночас глаймера, безперечно, діяла. Лоір отримав свою дозу зілля, і його обличчя вже трохи посвітлішало. До повного виведення токсину було ще дуже далеко, але він пильно вишукував зміни і щиро радів, коли їх знаходив. Я ледве стримувалася, щоб не розсміятися або не дати йому запотиличника. І поставало питання, як його — такого захопленого і розумного, але безпечного і недовченого ідіота — взагалі випустили з дому?

— В тебе стало краще виходити, — похвалила я його, вказавши на випарник. Тепер він стояв правильно. Лоір так щасливо посміхнувся від такої простої похвали, що мені навіть стало трохи ніяково, і взявся до роботи з подвоєною силою.

В тому-то і річ, якщо взяти його під контроль, навчити працювати правильно, то з нього вийде видатний маг! Так, можливо не лікар, алхімік, але хіба ж це  важливо? І мені якраз не завадив би лаборант-помічник… Я задумливо подивилася на Лоіра, який надто метушився навколо пальника, і посміхнулася своїм думкам. Він, швидше за все, відмовиться, адже весь цей час хотів щось довести своїй родині лікарів.

— Астер? — поглянув на мене Лоір. Мабуть, він про щось питав, а я мовчала, не реагувала.

— Ні, вибач, повтори ще раз, — кивнула я і повернулася до записів і експериментів.

Тож стежити за тим, що там відбувалося на горизонті, в лісах, я не стала. Вистачало і тих новин, які раз у раз приносили курсанти.

Вони все ж таки повернулися. Дійсно повернулися. Просочені димом і ще чимось — огидним та нудотним. Але повернулися майже цілими. Спочатку до Академії дійшли працівники, один із них підвернув ногу і кульгав, потім курсанти — задимлені, серйозні, ніби старші, досросліші, а замикав процесію Егіль із директором. Той ледь пересував ноги і виглядав дуже жалюгідно, але не від втоми, просто навіть маги-інженери могли зазнати магічного виснаження. Я одразу ж попрямувала до гран Дарі, у його віці так ризикувати життям не варто.

Егіль був дивно напружений, ніби його бій ще не закінчився, але я все-таки доторкнулася його плеча і запитала:

— Які результати? Знищили матку?

— Так, — він кивнув і простягнув мені щось, загорнуте в сорочку. Судячи з форми та ваги — книги. — Усе, що вціліло.

— Чудово! — мені вже не терпілося подивитися, що ж там у записах. І начебто розмова була закінчена, йому треба було йти до своєї кімнати, відпочити і привести себе до ладу, а мені знову спостерігати за зіллям. Але я продовжувала стояти, бл мене не відпускало відчуття недомовленості. Чого я чекала, що хотіла зробити? Недоречно згадалися слова Лоіра про поцілунки. Начебто героям вони мають діставатися…  М-да, справді, щось таке було в любовних романах, хоча я прочитала лишень кілька таких книжок, жанр мене не вразив. Але було б цікаво подивитися, як Егіль відреагує на такий жарт… Але від жарту з поцілунком мене одразу втримав надто серйозний вираз чоловічого обличчя.

— Ти сказала, що можеш виправити, — він нахилився дуже близько, майже торкаючись мого чола своїм. — Мене виправити.

— Можу спробувати, — я відразу зрозуміла, про що він, інакше навіщо так шепотіти?

— Тоді спробуй, — він ледь помітно кивнув. Він був спокійний, і рішення здавалося виваженим. Але я про всяк випадок взяла Егіля за руку і приклала пальці до його зап’ястя, вимірюючи пульс. Трохи прискорений, але все в межах норми. Дивна поведінка того, хто щойно зважився на жахливу процедуру. Я на мить хотіла відмовитися сама, навіть незважаючи на унікальність можливого досвіду це і для мене було непростим рішенням. Але Егіль перехопив мою руку і стиснув у своїй долоні, впевнено стиснув. І я кивнула:

— Післязавтра. Треба підготуватися.

Відтоді день йшов повз мене. Хтось заходив до лабораторії, я щось відповідала, навіть давала вказівки, але мої думки були десь далеко. Я не хотіла знати, які саме події змусили Егіля змінити думку. Що сталося у лісі? Адже ще кілька днів тому він був проти втручання. Здавалося, проблеми Академії добігли кінця, тож не було сенсу поспішати з ним. Нам залишалося лише стежити за болотами і лісом навколо, лікувати людей і чекати на допомогу. Але вчора щось сталося. Хоча всі вижили і впоралися із завданням, щось все ж таки сталося. Тому Егіль зважився.

Якби я запитала про причини, не давала йому спокою своїми сумнівами, то, напевно, він би знову замислився і знову відмовився. А може, й ні. Він виглядав рішуче.

Але я не запитала, не змогла. Слів не було. Кивнула.

Всередині тепер закручувалися дві тягнучі спіралі: одна — приголомшливого захоплення — адже мені потрібно було зробити щось небувале. Я докладу руку до таїнства створення мага жахливої сили. Завершу те, що почали альви. Їхню зброю. Втім я вірила, що Егіль не кинеться спалювати своєю силою міста.