33. Егіль 

Вогонь спалахував у прогалинах між деревами, проносився рудим вихором, підкоряючись магії, пожирав вологу кору та листя. Горіли мохи і навіть сама земля. Після вогняного смерча залишалася лише чорна випалена пляма. Можливо, вчиняти так було неправильно, занадто радикально щодо лісу, але ми хотіли бути впевненими в результаті — знищити небезпеку для Академії.

Вогонь ще не до кінця стихнув, коли я зробив перший крок. Меч ледь помітно бив по стегну. Він сьогодні навряд чи знадобиться, але залишити зброю я не зміг. Від моєї магії теж було небагато користі, набагато менше, ніж від амулета в правій руці. Але я йшов попереду, бо знав — рій не зможе мене підкорити. Чи то природний талант, чи то особливість, яка виникла через мій вогонь. Втім, перевірити це було неможливо.

Я придивився до диму, що повільно розходився, і махнув рукою решті загону. Можна йти.

Нас було небагато — всього лише семеро. Директор, троє міцних молодих працівників — вони знали, як використовувати амулети, а один з них навіть був мисливцем, двоє курсантів — відмінники, у підготовці яких я був упевнений, і я. Усі чітко підкорялися командам — спочатку моїм, а потім директора. Майстер Рольв наполіг на такому розподілі. І я погодився. Керувати загоном або загонами — навіть армією — мене навчали багато років, тож мій досвід став у нагоді.

Гран Дарі притискав ніс хусткою, кров просочувала сіру тканину, бо він перестарався з останнім заклинанням. З останніми двома, якщо бути чесним. Все-таки директор був вже немолодий маг. З тієї ж причини ми не взяли з собою ще чотирьох претендентів. Майстер Рольв також залишився в Академії, бо не з його стегном стрибати по ярах, а ліс у цьому напрямку був дуже примхливий, навіть мені нескладно було зламати ноги.

Місцеві рідко ходили в цьому напрямку. По-перше, необхідності не було. А по-друге, варто було нам обійти Академію по периметру, як далі йти стало важче. Хоч зараз тут все заросло деревами і кущами, раніше тут було поселення, бо ми натрапили на залишки будівель, а під ногами скрипіло каміння.. Коли життя у фортеці галдрамарів було у розквіті, навколо, найімовірніше, будувалися приватні будинки, відкривалися торгові крамниці, громадські місця та місця усамітнення. Потім все це закинули… Коли зруйнувалася одна зі стін фортеці, уламки серйозно пошкодили навколишні закинуті будівлі, а час посилив цей процес.

Мені довелося побачити справжній масштаб руйнування. Фортеця з зовнішньої сторони виглядала не просто величезною, а велетенською, неприступною і водночас уже переможеною, пораненою. Було стійке відчуття, що тут стався величезний вибух, який зсередини розніс частину фортеці і розкидав каміння на всі боки. Чия це була сила? Що сталося? Я задавав це питання собі знову і знову, погладжуючи стародавні камені. Їх покривав мох, ліс повільно забирав те, що вже не належало людям.

— Швидше сюди, пане маг, — один із працівників знайшов стежку, про яку розповідав Фаннар. Я міг би довго милуватися каменями і захоплюватися мистецтвом великих магів минулого, але в нас була своя серйозна справа у цій місцині.

Глаймера не давала комахам підлетіти ближче, але чим далі ми пробиралися в ліс, тим частіше з’являлися ледь помітні при денному світлі зеленуваті скупчення. Ми могли обійти їх стороною, спочатку розібратися з лабораторією. Але гран Дарі наказав знищити все, що потрапило нам на очі. Навіть один пропущений рій стане чиєюсь смертю.

Від вогню злипалися вії і пекло в горлі. Я постійно прикладався до фляги, але полегшення не відчував, бо замість води там був настій глаймери. Але десь о четвертій годині нашої подорожі огидний настій почав здаватися мені більш-менш пристойним на смак. Ніхто з нас тепер не кривився. До того ж відволікатися на таку дрібницю, як смак напою, не було часу. Доводилося бути дуже зосередженими.

Хтось із курсантів зауважив, що те, що відбувається, схоже скоріше на прогулянку, ніж на небезпечне завдання. Я хотів обуритися, але придушив емоції. Для цих хлопців, які не знали ще справжньої небезпеки, не розуміли, що в одну мить будь-чиє життя могло обірватися, і не бачили, як вмирали люди або як горіло місто, наше повільне і обережне просування справді здавалося прогулянкою.

Я обернувся, щоб нагадати їм про тишу, але вигукнув інше.

— До землі! — я супроводив наказ жестом. Рука зі стиснутим амулетом показувала, що треба було зробити. Працівники вагалися, але мене швидше хвилювали курсанти, але ті, на мою полегкість, слухняно впали, наче підкошені. І вчасно.

Рій не міг до нас підібратися. А от заражена тварина, що збожеволіла від болю, могла. Її не зупинив запах глаймери, вона просто мчала на першу-ліпшу ціль. Я не був упевнений, чи могли комахи керувати своєю жертвою. Чи могли вони дійсно гнати її вперед, відміряючи дозу страждань, контролюючи напрямок. Так само, як вони самі відчували людей, чи могли вони змусили йти по нашому сліду тварин-носіїв? Але зараз головним було інше — захистити загін.

— Я сам! — попередив я решту. Прості амулети — не найкраща зброя, коли нападник швидкий і не стоїть на місці. А витрачати потужніші амулети не було сенсу, невідомо, з чим ми зіткнемося далі. Однією твариною напад не обмежиться, я був у цьому впевнений.

Я кинув розрив: шматки плоті та бризки крові розлетілися на всі боки, і в шиї нападника з'явилася діра. Але сама тварина продовжувала рухатися. Курсанти вчасно кинулися в сторони — перекотилися по землі, даючи мені простір для дій. Я подумки похвалив обох, Рольв чудово попрацював, дресируючи їх щодня. Ну, і я також доклав трохи зусиль, допомогаючи йому. Невеликий приплив гордості — я виявився здатним чогось навчити — швидко змінило відчуття небезпеки.