31. Егіль

Академія зустріла нас тишею, а ми не поспішали підходити ближче, хоч би як не хотілося швидше бігти до воріт. Я зняв Астер зі спини, стягнув тюк з глаймерою і з насолодою потягнувся — боліло все, навіть шкіра голови. Хоча останнє, ймовірно, від того, що Астер, намагаючись втриматися, кілька разів хапала мене не за шию, а за волосся. Пощастило, що воно в мене недовге, інакше страждав би більше.

Ми вижили і дійшли, навіть не вірилося. Якби не альви, то Астер ніхто б не вкрав, але завдяки тим альвам я її знайшов. Хоча той, хто допоміг мені, не зробив це безкоштовно, покидьок! А ми його ще від рою врятували… Якби він попросив, я би сам віддав йому свою кров, не пошкодував би про це. Але навіщо було доводити Астер? Руйнувати довіру?

Хоча про яку довіру могла йти мова? Це ж наші людські слова і почуття, можливо, у альвів у пошані зовсім інші речі. Вигода чи обман, чи?..

— Ходімо, — потягнула мене за рукав Астер. Вона йшла, хитаючись, але ноги її поки що тримали. Я нахмурився і швидким кроком наздогнав її.

— Тримайся позаду мене, — заштовхнув я її собі за спину.

Астер, звісно, подивилася скептично. Я теж не виглядав повним сил. На жаль, перед очима трохи двоїлося від втоми. Я сам не був упевнений, що зможу зреагувати на небезпеку в ту ж секунду. Але річ була не в тому, що я не довіряв, і не в тому, що я сильніший фізично. Зараз ми були слабкі майже однаково. Просто Астер була магом-інженером, а це означало, що їй потрібно більше часу на заклинання, ніж мені. А також те, що вона зможе витягнути нас із будь-якої халепи, коли на мене нападуть. Я дам їй зайві секунди для дії.

Ми не наважилися одразу штурмувати головні ворота, а бічна хвіртка, звісно, виявилася зачиненою. Правда, варто було нам вийти з тіні дерев на денне світло, як за ґратами заворушилися тіні, а потім дверцята распахнулися. Звідти на нас витріщалися круглими від подиву очима старшокурсники, я не пам’ятав їхніх імен, впізнав по обличчях.

— Магістр… Жива, — прошепотів один із них.

— Ще з ранку була, але без води скоро можу врізати дуба, — хмикнула Астер і запропонувала: — То, може, пропустите. Я ще і спати хочу так, що зараз ляжу прямо тут під стіною.

І все закрутилося. Нас із радісними вигуками затягли всередину Академії. Миготіли обличчя та чужі руки, хтось підтримував мене за плечі, поруч несли Астер. Тільки б не впустили! Я чув голос майстра Рольва, але запаморочення посилилося, сил вже не вистачало. Добралися, і от, нарешті можна розслабитися.

— Все добре, ти впорався, відпочивай, — важка чужа долоня на плечі, голос знайомий, здається, це гран Дарі. Десь поруч промайнуло щось сіре — не інакше, як Лоір. Моїх губ торкнулося холодне скло. Зілля було огидним, а спати від нього захотілося ще сильніше. Я, звісно, спробував заперечити. Адже зараз не час, та і щодо глаймери треба пояснити.

— Відпочивай, наказ директора. Пара годин нічого не змінять, — втихомирив мене майстер Рольв, а курсанти поклали мене на кушетку в кабінеті лікаря. На сусідній вже спала Астер, трохи далі розташувалася маленька Агда. Вона дивилася на мене круглими темними очима, трохи зацікавлена, трохи перелякана. Мені якось доведеться розповісти їй про смерть батька.

— Спи, давай! — наполіг майстер. — А то на вас з красунею дивитися страшно, наче живі мерці…

І я здався, відкинувся на подушку, набиту вовною, і миттєво заснув. Навіть не встиг подумати, що перебуваю не на самоті, що інші можуть побачити вогонь, який прокидався зазвичай вночі, коли я спав. Але зараз я занадто втомився, щоб хвилюватися.

Кошмарів не було, мені взагалі нічого не снилося — ніякого болю, чужих рук чи ножів. З приходом Астер кошмари вже не тривали так довго, як це було раніше. А сьогодні… Може, я просто їх не дочекався? Занадто коротким був сон? Все-таки пробудження було не з приємних: тіло і голова все ще були важкими, виринати зі сну не хотілося, але поруч занадто голосно розмовляли. Відсторонитися не вийшло, тож я змирився і розплющив очі.

Кімната злегка крутилася, мене мутило, але варто було мені ворухнутися, як у полі зору з’явилися Лоір та кілька курсантів. Мене підняли, посадили, підсунули під спину кілька подушок і зробили це так швидко, що я не встиг ані заперечити, ані відмовитися від допомоги. Лоір пронизував мене похмурим поглядом, але скоро напружені короткі брови злегка розслабилися, зморшка на його чолі розгладилась, тож він кивнув своїм помічникам. Ті забряжчали склянками, і мені без пояснень видали аж п’ять різних зілля.

Курсанти дивилися на мене з таким захопленням, здавалося, ще трохи — і я спалахну від їхніх горячих поглядів. Втім, я швидко знайшов причину такої реакції: Астер уже не спала і, хитро посміхаючись, поглядала у мій бік.

— Доброго ранку, — сказала вона. Я просто кивнув.

Важка після пробудження голова ставала легшою — чи то від зілля, чи то від усвідомлення, що з Астер усе гаразд, а я вкотре викрутився. Виглядала вона набагато краще: вся в пластирах, з перев'язаними ногами, з скуйовдженим, нерозчесаним волоссям, але на щоках з'явився природний рум'янець, а сині очі блищали. Біля чола, що дивно, більше не було того синього серпанку. Коли він зник, я не запам’ятав. Начебто коли ми розмовляли з Фаннаром, він ще був. Може, це альв винен? У будь-якому разі, така Астер — розслаблена, усміхнена і оточена захопленими слухачами — притягувала мій погляд.

Курсанти насправді слухали, відкривши рота, навіть Агда перелізла до Астер на ліжко, щоб бути ближче. Однак коли я спробував зануритися у її розповідь, то дивом не вдавився повітрям. Що це вона зараз сказала, мені не почулося?