26. Астер

Повітря буквально спалахнуло від напруги. Тут і зараз я перестала бути магістром алхімії та метаморфіки, відповідати на ім’я Астер гран Тесса і пам’ятати, що я ще колись була Алською княжною.

Для мене залишилися лише волога земля під ногами, споруди з темно-коричневого каменю, тверда поверхня, до якої я притиснулася спиною, і пані Ельса. Або її звали не Ельса? Мені зараз було байдуже. Одне було зрозуміло без пояснень — мене приперли до стіни, і вибратися можна, лише прорвавшись крізь альва, що стояв навпроти.

Відчуття небезпеки загострило всі почуття. Кожен вдих став особливим. Я тягнула час, намагалася розговорити альва та одночасно визначитися з тим, що важливо і нагайне, а що — другорядне. Важливо було врятуватися, так, я згодна була віддати Ельсі те, що вона хотіла, аби залишитися живою і піти звідси. Тоді я зможу набрати глаймери, повернутися до Академії і допомогти постраждалим. Другорядне — дізнатися, звідки взагалі альви і що їх пов'язувало з моєю родиною. Просто вірити чужим словам про моїх предків — це досить наївно. Потрібна перевірка. Хоча я допускала, що слова Ельси були правдивими, принаймні, вони вдало накладалися на мої знання щодо власної родини.

Най би вона до альвів провалилася! Ха, дуже доцільне прокляття… Я ледь не розсміялася. Тепер лаятися щодо альвів було дивно, особливо коли одна із цих істот стояла навпроти мене.

— І що воно таке, твоє Кі-ло? — намагалася я виграти час. Пізніше почнемо, зможу дати впевненішу відсіч, і магічний сплеск буде сильнішим. Шкода, звісно, що руки зв’язані.

— Магічний з’єднувач, але для тебе це нічого не має значити, — хмикнула Ельса і підійшла ще ближче, стала майже впритул. Я відчувала її подих на своїй щоці, але проігнорувала це і не відсунулася.

— Мені потрібно знати, що ти відбереш, — наполягла я, але Ельса стиснула мої плечі й похитала головою, ніби принюхуючись до мене.

— Ні-і-і, насправді не потрібно. Ти ж не питаєш дозволу у магічних істот, коли розбираєш їх в лабораторії на інгредієнти. Або питаєш? Відповідай, цвіле!

— Ні, не питаю! — я не стала викручуватися. Втім, не було ні образи на її слова, ні бажання довести, що альва помилилася, і що людина — це не магічна істота. Ельса була занадто чужою, щоб сперечатися з нею у цьому питанні.

— То чому я маю тобі щось пояснювати? — поцікавилася вона, але я бачила, що моя відповідь її не хвилювала, вона просто насолоджувалася своїм голосом. — І якщо залишити осторонь магічних істот… То люди вбивають людей, також не питаючи ні про що і не шкодуючи, так?

— Так, — погодилася я.

— Плісняво, рівному собі я б пояснила, але людині… навіть якщо ти — суміш, ні. Для мене люди — ті самі магічні істоти — жадібні, нерозумні та трусливі, неповноцінні істоти, яких треба контролювати. Та вони і самі просять, щоб ними послуговувалися.

— І куди це ти хилиш? — хмикнула я. Ельса не сумнівалася в своїх словах, і якщо всі альви такі, то нехай залишаються там, за межею.

— Туди, нікчемо. Не варто думати, що те, що відбувається з тобою тут і зараз, щось означає. Ти — лише крок для мене, маленька сходинка. Один із багатьох. Ти ж не думаєш, що зрадники залишили б цей авааран без захисту, або що я сама вирощувала тут глаймеру? Захист звісно був, — криво посміхнулася Ельса. — Я жила в Академії дуже довго, достатньо, щоб придивитися до людей, до їхньої гнилої сутності… Я навіть не наказувала, ці неповноцінні самі робили те, що потрібно мені.

— Хто?.. — спробувала дізнатися я. Але вона так сильно штовхнула мене до гробниці, що я вдарилася потилицею об камінь.

— Я ж сказала, що це немає значення. Досить розмов. Час, цвіле.

Її обличчя опинилося зовсім близько від мого, очі дивилися мені в очі, лоб — до лоба, шкіра — до шкіри, це було відверто неприємне відчуття. Але спочатку нічого не відбувалося. Шкіра альви була прохолодною, хоча, ймовірно, це в мене піднялася температура після нашого шляху через болота, все-таки я не до кінця одужала.

І тут Ельса оглушливо голосно для мого слуху втягнула в себе повітря. А я… Мені ніби розпечений прут вбили в голову. Це було нестерпно. Я закричала від болю і остаточно втратила відчуття навколишнього простору.

Не те щоб я взагалі не пручалась, я дійсно намагалася вирватися — провалювалася п’ятами в багнюку та опиралася всім тілом, смикала руками, намагаючись звільнити їх. Але Ельса міцно притиснула мене до каменю і загрозливо шипіла. Її кігті впивалися у мої плечі. Але цей біль був лише легкою незручністю порівняно з тим, як розривалася моя голова.

Мені треба вижити. Лише вижити. Але чи вийде?

Я переконувала себе, що мені просто треба витримати. Магія вже накопичувалася, колючими відчуттями пронизувала кінчики моїх пальців — на жаль, процес йшов повільно, але вже незабаром у мене мала з’явитися можливість завдати серйозного удару.

З самовпевнених вигуків Ельси я зрозуміла, що вона дуже хоче потрапити за межу, але не може. Бо ця межа позбавляє альвів чогось важливого, відокремлює їх від чогось, що їй потрібне. Тобто якщо я виштовхну Ельсу туди, звідки вона з'явилася, то назад вона не кинеться, ні люди, ні я їй не потрібні. Принаймні зараз. План мені навіть сподобався. Залишалося дочекатися, коли Ельса закінчить те, що вона хотіла, і стане менш обережною. У мене точно не було ніякого вогню, який їй хотілося забрати. Я ж не Егіль.