21. Егіль 

Я вилетів із кабінету лікаря, не розбираючи дороги. Спочатку повернув не туди, сунувся до палати, потім розвернувся, абияк вирвався в коридор корпусу і нарешті назовні — подалі від слів Астер і власних спогадів. До нестями хотілося схопити меча і відпрацювати комплекс вправ — найдовший і найвиснажливіший. Я не просив додаткової влади чи могутності, мені і так вистачало того, що було дано від народження. Мені не потрібно... Нічого цього не потрібно!

У голові все перемішалося. На Астер злитися не виходило, навіть мої слова здалися тепер неправильними. Вона не накидалася на мене, не примушувала ні до чого, засуджувала те, що зі мною сталося, намагалася бути акуратною... Тож із чого мені її звинувачувати? Відповіді на це питання не було. А часу на довгі роздуми теж. Гран Дарі вже поспішав у мій бік.

— Є якісь новини? — запитав я директора.

— Рано ще, — поморщився він і махнув мені рукою, мовляв, іди за мною.

Я сам знав, що рано. Усе-таки спочатку кур'єр заїде в Мирійку, а потім попрямує до Слойга. Час так само був потрібен на зустріч зі старостою поселення і щоб пробитися до міського управління, дочекатися своєї черги, щоб подати прохання. Я знав, що подібні листи не розглядають одразу. Але сподівався, що секретарі звернуть увагу на позначки «терміново» та «небезпечно».

Незважаючи на середину дня, на подвір'ї Академії майже нікого не було: не тільки курсантів, що зазвичай відпочивали тут, а й працівників, які поспішали у справах. Навіть тренування скасували. Усе через те, що працівник — той, котрий порався з магічними істотами — зліг не просто з отруєнням. В нього звісно були схожі симптоми: температура, блювота, виснаження. Але діагностичні заклинання лікаря не змогли визначити, що з ним не так. Зілля ніяк не змінювали стану хворого. Заклинання легкої детоксикації теж не допомагало, а серйозну процедуру ослаблений організм, за словами лікаря, міг не витримати.

Вивозити хворого до Мирійки гран Дарі заборонив, просто переселив його сусідів в іншу кімнату. Залишалася ще надія, що нещасного всього лише вкусила якась зі згорілих істот. Але ні майстер Рольв, ні фахівець зі звичок магічних потвор майстер гран Соур не могли сказати, укус якого саме створіння міг мати такі наслідки. До того ж слідів укусів на тілі потерпілого не було.

Нічого довести вони не могли — чи це якісь дивні комахи, чи лихоманка, чи нова хвороба, невідомо наскільки заразна. Але директор усе одно оголосив карантин. Це рішення варто було поважати.

Гран Дарі не намагався впоратися з усім самотужки. Все-таки Академія мала дуже мізерні можливості. Він одразу ж написав про допомогу і відправив кур'єра. Нехай приїжджають ті, хто здатний відрізнити помилкову тривогу від серйозних неприємностей. А ще Академії потрібні були будівельники, щоб відновити спалене приміщення. Питання оплати ремонту поки що залишилося відкритим. З одного боку, гран Дарі та деякі інші викладачі вірили мені. А з іншого, було чимало тих, хто вважав мої слова вигадкою. Та ж пані Ельса свердлила мене гострим недовірливим поглядом, а під кінець моєї розповіді взагалі скривилася. В її очах я навряд чи був чимось більшим, ніж джерело неприємностей. Хоча чого від неї ще очікувати? Старі люди бували нестерпнішими за інших.

— І що вдалось знайти в бібліотеці?

Я знизав плечима: відповісти мені було нічого. Але коли приїде допомога до Академії, мені потрібно буде щось говорити на свій захист, мати якісь пояснення.

Першого вечора, одразу ж після того, як усі заспокоїлися й розійшлися, гран Дарі доручив мені та своєму секретареві зібрати інформацію з приводу комах. Крім нас до цієї справи долучилися бібліотекар і гран Соур. Я був би зайвий у цій компанії, якби не був єдиним, хто бачив цих комах. «Плід надто багатої фантазії» — так їх назвав гран Соур. Крім того, я чув мляві глузування за спиною стосовно того, що «стихійнику під стимулятором привидітися може будь що». Але сваритися і вже тим більше відстоювати свою правду я не став. Не доведу нікому нічого, а внутрішнє відчуття рівноваги все одно втрачу. Воно й так було не в повному порядку: я турбувався за Астер. Мені не подобалося, що довелося її залишити в кривих руках Лоіра.

— Хочу, щоб ти оцінив стан стіни звіринця з іншого боку. Обходити Академію зовні не потрібно, Рольв запропонував спустити тебе на мотузці, — сказав гран Дарі. Я не став питати, чому мені дісталася ця честь. З викладачів я був наймолодшим і фізично найпідготовленішим. До того ж я — особа зацікавлена, тож є шанс глянути на результат своїх дій.

Працівникам виходити за межі Академії гран Дарі також заборонив. Не вистачало тільки того, щоб зараз хтось ще постраждав: без різниці, з якої причини. Допомога в Академію приїде разом із перевіркою: у цьому я був упевнений.

Стіни звіринця були чорними, стародавній камінь місцями не витримав сили вогню і розкришився. На мить я відчув захват із легкою домішкою хвилювання — у моїх руках справді була моторошна міць. Страху не було. Боятися цієї сили я не бачив сенсу. Побоювання стосувалися лише того моменту, що вогонь може завдати шкоди тим, кого я торкатися не хотів або, і того гірше, намагався захистити.

Рольв укотре перевірив кріплення довгих мотузкових сходів. Я натягнув рукавички, поправив шнурівку чобіт і застебнув стару полотняну куртку, чужу і не нову. Такому одягу я був навіть радий: усе-таки мені зараз сповзати по чорній від кіптяви стіні, можливо, доведеться притиснутися плечем або грудьми до каміння. Після такого випробування речі навряд чи вдасться відчистити.