16. Астер

Фаннар Бетларі з'явився на першому поверсі через десять хвилин після того, як його покликали, і був спокійний та розслаблений. Я вже встигла сходити до лабораторії за зіллями і привела до тями всіх курсантів, які лежали на підлозі. Молодших додатково напоїла настоєм міцності, щоб рани швидше заживали. Можна було, звісно, застосувати магію, але кабінет лікаря знаходився прямо по коридору, там їм могли надати більш якісну допомогу.

І Фаннар, як тільки з'явився, дійсно погнав курсантів до лікаря. Він не ділив їх на правих і винуватих, не запитав у мене, що сталося. Просто наказав.

Можливо, це було продиктовано тим, що спочатку слід було обробити поранення, а потім розбиратися у тому, хто ж нападник. Так, все можна було пояснити, але не його вимогу, щоб всі курсанти добиралися до лікаря самостійно.

Я здивовано дивилася вслід молодшим курсантам, які ледь повзли вздовж стіни, і відчувала пекуче бажання піти за ними і допомогти. Так, у моєму житті було безліч моментів, коли допомога не прийшла. Втім, на неї ніхто і не чекав, я звикла розбиратися з усім самостійно. Але це не змінювало того, що допомога може прийти. І ці діти повинні були дізнатися, що є інші варіанти, що життя може бути справедливим.

— Вони попросять вибачення за шум, — раптом вимовив Фаннар, відволікаючи мене від напруженого спостереження за пересуванням побитих підлітків.

— Що? — я повернулася до нього, а Фаннар продовжував говорити так, ніби пояснював мені давно всім відомі істини:

— Астер, це хлопці, для них це нормально. Ніхто ще не помер від бійки.

— Тобто треба почекати, поки хтось помре? Це була не бійка, а цілеспрямоване побиття. П'ятеро проти трьох з молодших курсів — сили явно нерівні, чи не так?

Я розуміла, що він намагався сказати: жорстокість у військових навчальних закладах інколи вважали обов'язковим елементом навчання. Підлітки злі й некеровані. Агресію потрібно було кудись виплескувати. Але мені здавалося, що вчителі повинні регулювати цей процес, а не виправдовувати все, що відбувається, тим фактом, що курсанти — підлітки чоловічої статі.

Фаннар у відповідь тільки здивовано знизав плечима. Цей жест сказав мені більше, ніж усі його слова: він дійсно не бачив нічого дивного у тому, що відбувалося. 

Не вбили ж один одного — і добре. А навіть якби і вбили, то можна виправдати те, що сталося. Мовляв, Академія — місце для справжніх чоловіків. Хто вижив — той і правий. Втім, якою б не була думка Фаннара і звичаї самої Академії, я не зобов'язана була підкорятися цьому.

Я пройшла повз колегу і повз курсантів інших курсів. Хлопчачі голови торчали зі сходів, в основному це були старшокурсники, судячи з усього, їхню увагу привернув шум, і вони спустилися слідом за черговим викладачем. Молодших курсантів я наздогнала вчасно, один з них намагався сповзти по стіні, втративши свідомість. Йому могли допомогти друзі, але ті також виглядали блідими. Все-таки пари ковтків зілля, щоб поставити їх на ноги, було замало. Але поки я хапала під пахви одного, спіткнувся другий. А за ним, стогнучи від болю, впав на коліна хлопець з середнього курсу,  мабуть, невдало ступив на підвернуту ногу. Щоб підтримати всіх, мені банально не вистачало рук.

Але наступної миті виявилося, що рук навіть забагато.

Олав Штолтен — той самий, якого я поставила на чолі старшого курсу, поки вони були на моїх лекціях — обережно забрав підлітка з моїх рук. За спиною старшокурсника метушилися його товариші, їхні обличчя мені також були більш-менш знайомі. З одним я зустрічалася навіть дуже часто! Цього героя-коханця я постійно бачила біля корпусу для персоналу.

— Штолтене, ви зараз маєте знаходитися у своїй кімнаті, тож вас буде покарано, — повідомив Фаннар.

Мені залишалося тільки вилаятись крізь зуби. Фактично він був правий, курсанти порушили розпорядок, зараз їм було не можна перебувати на першому поверсі без причини. Але мені це не подобалося.

— Яке ще покарання, Фаннаре? — удавано здивувалася я, обернувшись до колеги. — Курсанти знаходяться тут за моїм розпорядженням.

— І за яким це? — хмикнув він.

— Я їх орендувала, так би мовити, бо маю деякі потреби. Наприклад, меблі пересунути в лабораторії, пробірки мити, — це було нахабством, але я мала право призначати курсантів помічниками. Особливо якщо це можна було виправдати, зв'язавши все з освітнім процесом. Придумати причину — то не проблема.

— Як знаєш, Астер, — Фаннар незадоволено смикнув куточком губ і піднявся назад по сходах.

Я подумки прокляла його три рази: це було не найкраще моє рішення — виділятися серед інших викладачів, особливо коли я в стінах Академії ще й року не провела. І мені до сих пір подобалося спілкуватися з секретарем. Хоча, судячи з усього, ми просто не торкалися тих тем, де наші думки не збігалися. Але миритися або погоджуватися з тим, що мені зараз не до вподоби, я не збиралася.

— Це всього лише покарання. Доведеться мити підлогу чи тарілки в їдальні, — байдуже пробурмотів курсант Штолтен. — Не вперше, магістре.

— Я вчинила так, як хотіла вчинити, — я посміхнулася і штовхнула двері до кабінету лікаря.

Пролунав дзвіночок, попереджаючи про непроханих гостей. Я трохи затрималася в невеликому передпокої. Все-таки це було незнайоме приміщення, мене зустріли темні стіни в тьмяному світлі ліройських свічок, але курсанти точно знали, куди йти. В кінці коридору були двері. У наступній кімнаті було набагато світліше і тепліше. Поки я озиралася по сторонах, а постраждалі займали ліжка, з'явився лікар — щось дивне в сірому балахоні.