13. Егіль

Коли пролунав стукіт у двері, я відчув дике напруження. Від цієї розмови багато чого залежало — моє найближче майбутнє точно. Щоб опанувати щось, потрібно це пізнати. А я не знав, як стримувати полум'я, як з ним жити, чого від нього очікувати. Від себе самого очікувати... Зрозуміло, що перший-ліпший алхімік, нехай і магістр, можливо не допоможе. Але це була перша спроба, і я сподівався, що вона буде хоча б трохи вдалою.

Я відкрив двері ривком. Намагався зробити вираз обличчя трохи більш привітним, але не зміг. Так і зустрів пізню гостю нервовою гримасою. Розумів, що налякаю її цією непривітністю, але ніяк в мене розслабитися не вийшло.

Втім, Астер взагалі не дивилася на мене в цей момент. Вона з посмішкою стояла в пів-оберта до моїх дверей і переглядалася з кимось в коридорі. Наступної миті вона пригрозила комусь пальцем. І несподівано найнапруженіший момент перестав бути таким. Я з цікавості виглянув у коридор, але встиг побачити тільки чоловічу спину в темній сорочці. Таких спин в Академії було багацько — весь старший курс і половина працівників.

— Хто там? — я все ж таки запитав, хоча ніколи не любив пліток і намагався в чуже життя не лізти. Але надто кумедним був вираз обличчя Астер. Вона пирхнула і підштовхнула мене в плече, змусила увійти до кімнати.

— Ходімо, поки ще з кимось ніс у ніс не зіткнулися. Хоча цей курсант буде мовчати, якщо не хоче мити підлогу у вільний від навчання час…

— Заборонені правилами стосунки, — миттєво зорієнтувався я. І подумки розсміявся. Мало хто з курсантів-гвардійців ніколи не втікав з казарми, щоб зірвати поцілунок-другий з губ молоденьких робітниць та студенток — швачок або продавщиць, учениць школи лікарів. Я пам'ятав десятки лазівок, як це можна було зробити. Академія єгерів нічим не відрізнялася від школи гвардійців. Хіба що можливостей тут було менше. Під час мого навчання в моєму розпорядженні була вся Столиця.

— Так, і у нас теж, між іншим, адже ти вважаєшся курсантом, — у мене навіть обличчя витягнулося від такої заяви. Астер розсміялася, підказуючи: — Ну, невже не зрозуміло, заради чого двоє можуть ходити одне до одного вночі?

Дійсно. А я про це навіть не подумав, занадто напружений був з приводу майбутньої розмови.

— Тебе це турбує?

— Егіле, після мого сімнадцятиріччя я однозначно ставлюся до того, що думають інші люди. Можу навіть розповісти тобі як, — поблажливо відповіла вона, проходячи в кімнату і оглядаючись. Цього разу вона не сіла на ліжко, а влаштувалася на стільці, поглядаючи з цікавістю на мій меч.

— І як же? — а я не знав, куди себе подіти. Продовжувати мені дивитися на неї зверху вниз? Або сісти на ліжко? Але тоді вже їй доведеться повернутися, щоб дивитися на мене…

— Мені вкрай байдуже, хлопчику мій, — розвела вона руками. Слова Астер мені були зрозумілі. Але мені не сподобався її тон. Не така вже й велика між нами різниця у віці. Та й випробування, які звалилися на мене, швидко позбавили деяких слабкостей, які були притаманні мені в двадцять років.

— Ти не моя мати, а я — не хлопчик, — нахмурився я.

— На дівчинку ти точно несхожий, — вона відкинулася на спинку стільця і дивилася тепер, трохи прикривши очі. — Я б помітила. Зізнаюся, спостерігала за твоїми заняттями сьогодні.

— Я бачив, — і це була правда. Хоча я сьогодні приділяв оточенню набагато менше уваги, все-таки ми працювали з магічною потворою, зі скрипою. Заняття було небезпечним, і я був зосереджений на рухах — своїх і потвори.

— Ти неправильно тримаєш меч при захисті. І кут атаки повинен бути іншим, — почув я те, чого не очікував.

Я настільки здивувався, що запекла незгода з її словами виникла трохи запізно, не в ту ж мить. Як це неправильно? І хто мене повчати збирався? Алхімік? Навряд чи вона коли-небудь змогла б пройти ті тренування, які з честю витримав я!

— Що ти взагалі!.. — я не міг підібрати слів, але стиснув кулаки.

— Розслабся. Рольв це теж побачив, я впевнена, але поки нічого не виправляє. У нього і так занять чимало. Або, можливо, він гадає, що ти і сам помітиш. Але все-таки занадто мало часу минуло і досвіду у тебе замало для цього, — вона вказала на мій меч і запитала: — Можна?

Я роздратовано погодився. Вона в ту ж секунду легким рухом встала і витягла клинок з піхов. Взялася за нього обома руками. Він був занадто важкий для її тонких зап'ясть і вузьких долонь, але я не бачив ні грама сумніву в її рухах.

— Мене вчили не так, як тебе…

Вона повільно занесла меча над головою. Через секунду змінила стійку на нижню, опустивши руки до стегна, відставивши меч під кутом. Похитала головою і знову перемістила меч: тепер руки знаходилися біля грудей, лікті притиснуті, стійке положення ніг, клинок дивився чітко туди, куди було повернуто тіло. 

— Твої прийоми чудово підходять для найхитрішого і найдосвідченішого супротивника. Для людини. Але з магічними істотами і звірами потрібно битися простіше і бити швидше. Вони ніколи не будуть розумнішими за тебе, хитрувати і викручуватися не в їхній природі. Магічні істоти можуть здатися тобі небезпечними, це так і є, але у них все одно є слабкість — вони керуються тільки інстинктами і обмежені можливостями виду…

— То як з ними битися? — моє невдоволення її тоном і словами поступово зникало. Я свідомо вгамував свій гнів, згадав, що прийшов до Академії вчитися, а не комусь щось доводити, і тепер уважно слухав і запам'ятовував.