9. Егіль 

Я подивився на себе в крихітне дзеркало і невдоволено стиснув губи. Красень! Синець під оком наливався фіолетовим кольором, подряпина на вилиці червоніла. Клясти альвів всіма словами, які спадали на думку, було не можна: одне з ліжок у кабінеті лікаря займала маленька дівчинка. І якщо вона — слабка і сіра від хвороби — не скаржилася, то мені тим більше не варто було стогнати. До того ж не так сильно боліло, що я мало синців у житті отримував, як постраждала моя гордість. 

Лікар пішов за примочкою і маззю, а мені залишив дзеркальце, щоб я помилувався своєю першою робочою травмою. І чого я вирішив, що здатний виконувати обов'язки помічника інструктора з ближнього бою? Тому що раніше навчався цьому самому ближньому бою? От телепень безголовий! Мені знадобилося всього три дні, щоб це зрозуміти.

Майстер Рольв вигляд мав чесного воїна, а на ділі оказався хитрим старим рефірем, тільки не рудим, ще й посміхався, підбадьорював, підказував.  Загалом я дійсно непогано провів перші сім чи вісім спарингів зі старшокурсниками, але щодалі, то важче мені ставало, руки тремтіли і перед очима все злегка попливло.

Курсанти дорвалися до можливості тикати в викладача палицями і радісно бігли на заняття. А на старшому курсі хлопців три десятки дужих енергійних хлопців! Я мигцем уявив, що тепер мене вся ця юрба буде палицями бити, і здригнувся. Навіть подумки то було страшно. Але майстер змилостивився і швидко розбив групи на частини. П'ять курсантів вранці зі мною відпрацьовують бій, решта десять розминаються під наглядом інструктора. На наступний день все повторювалося, тільки з іншою групою.

А ще були середній курс і молодший. А після активної праці я мчав на свої заняття, толком не встигнувши ні переодягнутися, ні згадати хоча б щось із колись вивченого. Один іспит вже вдалося скласти — з грамотою у мене проблем не було. Звісно, вважається, що принц завжди може скористатися послугами секретаря або писаря, але деякі листи, та хоч би любовні послання, краще писати власноруч. І навряд чи якійсь жінці сподобається, коли в ласкавих красивих словах знайдеться кілька дурних помилок!

Загалом, Академія не просто вхопилася за мене, а ще й ретельно мене пережовувала. Але Дис була милосердна, і людство придумало таку річ як вихідні, до яких я майже дожив. Я планував повернутися в маєток і подивитися на результати роботи з його захисту. Чим раніше виїду з Академії, тим краще. Але я не знав, чи вдасться встати до світанку, бо втома насувалася як хвиля.

Увечері зазвичай я читав книги, поки не засну. Навіть мій вогонь тлів дуже слабо. Але яку б радість спочатку не відчував, прокинувшись на цілому незгорілому ліжку, на простирадлі потроху додавалися коричневі прожжені плями.

Синьооку я зустрів у перший же день і відчув дивне занепокоєння. Помітив на обличчі у неї дрібні плями — чи то опіки, чи то укуси. Та й сама вона виглядала розгубленою і з відчутним сумом пила компот за вечерею. Напевно, щось сталося в лабораторії. Дивні сліди ще раз підтверджували, що алхімія до добра не доводить! Підходити я тоді до неї не став, але поспівчував поглядом. Вона це звісно помітила, і тоді вираз її обличчя змінився — став більш закритим і уїдливим, мовляв, запхни своє співчуття кудись ще.

От що вона за жінка така?!

Я похитав головою і відвернувся. І як до неї підступитися?

Настпні дні синьоока не уникала мене, але і не наближалась. Ми зустрічалися поглядами в їдальні, іноді у дворі. Вона ж часом уважно стежила за тренуваннями курсантів, притулившись до стіни лівого корпусу. Я вже знав, що на першому поверсі розташована алхімічна лабораторія і тому синьоока часто з'являється саме там, а не на третьому, де всі інші навчальні класи. 

Третього дня я помітив власну дивну реакцію: випрямляв плечі і напружував м'язи рук, коли ловляв на собі її погляд. І головою ж розумів, що поводився так само, як старшокурсники, які хизуються м'язами перед дівчатами-працівницями з їдальні, але нічого вдіяти не міг. Точніше, не хотів.

Підійти ж безпосередньо до синьоокої все ніяк не вдавалося. Забігти до лабораторії на пару хвилин я міг ще, але відчував, що часу на розмову знадобиться більше, набагато більше. Тому мені залишалося, ніби випадково, слідкувати за нею поглядом і ловити у відповідь її здивовані, зацікавлені або відверто захоплені погляди. І це було приємно. 

Це курсанти досить швидко до шрамів звикли, але я прекрасно розумів, що навряд чи якась жінка серйозно вважатиме мене привабливим. Шрами відштовхували. Але синьоока дивилася так пильно, що я рад був би обманутися. 

Та в цьому випадку не я сам був об'єктом її захоплення, а мої шрами і дивний вогонь. І начебто наші інтереси збігалися — дізнатися про вогонь більше, але знайти точку дотику все не виходило.

Ще й директор з'явився на тренуванні сьогодні вранці, подивився, як я справляюся з черговим курсантом, і задоволено посміхнувся. Навіть не встидався відверто показувати своє задоволення! Ще б пак, за безцінь — за їжу і житло — винайняв першокласного помічника інструктора! 

Але першокласним я вважав себе до початку занять з молодшими курсантами. Майстер Рольф, зрозуміло, не вважав за потрібне мене попереджати! Навіщо, чи я сам не розберуся? Що такого може статися, вони ж майже діти!

Загалом я досі на нього злився. Хоча і розумів теж — не вина майстра, що помічник йому дістався не зовсім навчений.

Якщо учні старшого курсу до мене підходили поодинці, з середнім я бігав, повторював вправи і вивчав удари, то молодший курс кинувся на мене гуртом. Виявляється, то у них така гра — «повали на пісок інструктора». Я міг захищатися, але так, щоб нікого не поранити. Але дурості у тринадцятирічних підлітків чимало.