7. Егіль

До маєтку я дістався тільки наступного ранку. Добрі люди підкинули до роздоріжжя, а далі довелося йти пішки. Сонце пекло спину і голову, мідха та інші дрібні мошки вилися навколо, скільки не відганяй — все марно. Очі закривалися, до нестями хотілося спати. Ніч у Мірійці минула неспокійно.

У лікарні мене прийняли як доброго знайомого, навіть нагодували безкоштовно, хоча я і намагався всунути в кішеню лікарю пару монет. Ліжко було звичним, запах настоїв і ліків не дратував, а скоріше заколисував. Та й день був надто насиченим: я ледь не помер, потім врятувався, а пізніше і в Академії побував. Стільки подій і в один день — то занадто!

Але варто було закрити очі і задрімати, як з темряви виникали руки з синіми малюнками. Вони не торкалися мене, не встигали — я майже відразу здригався і виринав зі сну. Горло зводило від почуттів, очікування болю виявилося таким же нестерпним, як і сам біль.

Так і минула ніч: я перевертався, засинав, прокидався, важко дихав, заспокоюючи серце, що нестерпно калатало. Тому як тільки за вікнами засяяло світанкове сонце, я вже був одягнений, взутий і збирався покинути Мірійку.

Перед відходом я дочекався Ейнара, той знову чергував з ранку і якраз спустився з другого поверху, позіхаючи і витираючи сонні сльози з очей.

— О, ти вже?.. — невиразно пробурмотів він, а потім скривився, принюхуючись. — Пахне горілим, сподіваюся, ми ніде не горимо! Треба подивитися!

— А, не турбуйся, — я одразу поспішив схопити лікаря за руку, той уже збирався бігти і шукати осередок загоряння. — Це я випадково підпалив рукав, коли збирався.

Лікар заспокоївся, а в мене всередині все замерзло. Так, на простирадлах не було чорних слідів і тканина не обвуглилася. Але, мабуть, вогонь проривався. Нехай зовсім трохи, але тліла моя одежа, так що запах залишився. Значить, я правильно думав, що рано мені розслаблятися. І тим більше не можна залишатися без свідомості серед людей. Раптом я вночі спалю чийсь будинок? Все, що я зараз міг, це подумки вилаятись і спробувати налагодити своє життя. Прибрати вогонь не можна, але, напевно, можна якось убезпечити оточуючих?

За себе я не хвилювався, полум'я дійсно не завдавало мені ніякої шкоди. Навіть корисним було. Після того, як воно вирвалося, від ран, які я отримав від фроскурів, залишилися тільки подряпини. Навіть не сказати, що мене рвали кігтями і іклами десятки тварюк! Тепер я згадав, що слідів на моїй шкірі не залишилося і після дій алхіміка. Все ніби вогнем злизало! Крім вже існуючих шрамів, звичайно. Вони знову здавалися яскравішими, як і минулого разу. Знати б, що тому стало причиною…

Я дійшов до парадних дверей маєтку непоміченим, все-таки було ще досить рано і працівники ще не зібралися. Двері, звичайно ж, були зачинені. Цього разу на дзвінок і стукіт мені відчинили швидко, майже миттєво. Управитель посунув важкі двері, зустрів мене шаленим поглядом і відразу кинувся обмацувати, перевіряючи, чи я живий. Визначивши, що все-таки живий, з неймовірним полегшенням на обличчі він привалився до стіни і стер рукавом піт, що виступив на лобі.

— Ох, пане Егіле, яка радість! Ми вже думали, що все — не побачимо вас. Таке над далеким лісом творилося — вогонь, дим. А у нас на огорожу стрибунці полізли, ледве відбилися всіма силами…

— Є поранені? — нахмурився я.

— Ні, серйозних поранень немає. Чоловіки взялися за вила, а жінки за сапки, і перебили всіх тварюк. Пару подряпин я тим зіллям обробив, що добра магічка залишила. Тушки окремо зібрали, що робити з ними, поки не знаємо, — відрапортував Бальдр, а потім зітхнув: — Ми вже не сподівалися, що ви живі…

Він уважним поглядом оглянув мене — діряву куртку, чужу рубаху, абияк зашиті штани і чужі чоботи. Одяг мені в Академії дали, але старий, а ще виділили нитку з голкою, щоб якось підправити зовсім плачевний стан штанів. Я був вдячний і за це.

— Я сам не сподівався, що виживу, — зізнався я управителю. — Але пощастило. А от мисливцеві — ні, на жаль. Зжерло його щось, що жило в озері, промайнув величезний хвіст — і нема людини. Нам, Бальдре, в ліс краще поки що не ходити, а огорожу зміцнити вкрай важливо!

— Яка ж то халепа, пане, — похитав головою управитель. — Хто ж знав, що таке в лісах буде. Я тут вже два десятки років живу. Приїхав, тільки-но одружившись з моєю Танією. Цих потвор тільки у мисливців у пастках бачив. Огорожу оновлювали давно, але ж і біди не знали. А вчора ті потвори лізли і лізли... Як уявляю, що поруч зі мною вчора не було б працівників, то кров у жилах холоне. І свого хлопчика я б уже давно втратив! Вчасно ви з'явилися, пане Егіле, від щирого серця вам вдячний. За життя я цього боргу не віддам, не встигну!

Заплакавши, він почав кланятися і хапати мене за руки, намагався прикласти лоба до моєї долоні. Ніби з глузду з'їхав. Мабуть, надто явно він уявив, як не залишилося ні дітей, ні дружини, а потім і його потвори зжерли. У цю мить я розумів його якнайкраще. Боляче бути безпорадним.

Що ж, і у мене, і у Бальдра був другий шанс — можливість тепер зробити все як слід. Я точно не збирався залишати маєток без захисту. Так, доведеться витратити ще трохи грошей з тих, що передала мені мама. Але я хотів бути спокійним і знати, що під час моєї відсутності нічого з управителем, його сім'єю або працівниками на моїх землях не трапиться. А гроші... Літо в розпалі, час є, і сезон врожаю покаже, якими будуть доходи маєтку.

«І чи будуть взагалі ті доходи», — подумки хмикнув я, бо все ж таки витрати були чималеньки.