5. Егіль

Погляд синіх очей переслідував мене всю дорогу до Академії єгерів. Я оцінив на власній шкурі, як почувається звір, по слідах якого йде мисливець. Здавалося б, синьоока не виявляла до мене явного інтересу, але я буквально загривком відчував її погляд і через це намагався триматися подалі. Мені не було неприємно, скоріше незатишно.

На гвардійців часто задивлялися дівчата, так що нестачі в їхній увазі у мене не було. Ніжні, турботливі, грайливі, наполегливі, збентежені, зацікавлені, відверті — дівочі погляди були різні. Але ніколи на мене не дивилися так дивно: синьоока не загрожувала, не тиснула, але насувалася з такою впевненістю, що мені хотілося втекти.

Я коротко розсміявся: он воно як буває, від фроскурів не став тікати, прийняв бій, а тепер намагався придумати, як вислизнути з обіймів красивої жінки. Але мабуть додаткове напруження з'явилося через те, що вона бачила полум'я — те, що я б краще зберіг у таємниці

— Що не так? — здивувався моєму сміху хлопець, що йшов поруч, вже не підліток, але і не дорослий чоловік. Курсант-старшокурсник Академії єгерів.

На патруль їхня група не була схожа, скоріше супровід. Хлопець помітно нервував, поглядаючи в бік синьоокої, через що оступився. Тож, можливо, подумав, що я через нього сміявся, тому насупився. Емоційний, зациклений на собі, надто близько все сприймає. Неспокійний. Зовсім юний.

Раптом я відчув, як сильно тепер відрізняюся від цього хлопця і його друзів. До сих пір вірив, що мені теж двадцять. Здавалося, що, незважаючи на шрами, я точно не змінився всередині.

Я помилявся. Мені правильно казали: десять років все-таки минуло. Нехай моя зовнішність не змінилася сильно, нехай я не пам'ятав тих років, але я став старшим. Може, похмурішим, може, серйознішим. До того ж враховуючи те, що сталося зі мною — від зради Оддвара до спасіння від фроскурів, я вже точно не міг залишатися таким, як був колись.

— Все добре, — серйозно відповів я хлопцеві. — Згадав смішний випадок з гвардійської служби.

— Гвардійської? То ви — гвардієць? — оточили мене інші курсанти. Навіть синьоока здивовано підняла брову.

— Ні, більше ні, — кивнув я головою і, відсікаючи можливі питання, продовжив: — Причину звільнення не скажу. Але на питання можу відповісти. Все ж таки я навчався.

— А мене до школи гвардійців не взяли, — поділився досвідом один з курсантів, на вигляд найстарший. — Того року три мага подали документи…

— Не пройшов відбраковку, так? — співчутливо поплескав я його по плечу. Таке траплялося.

Школи гвардійців відкривали свої двері для всіх, хто міг заплатити повну ціну навчання або скласти важкий іспит і вчитися безкоштовно. І, природно, магам надавали перевагу. У нас — стихійників — не надто багато можливостей проявити себе, і військова справа — одна з них. А школам вигідно приймати таких кандидатів, у цьому випадку не дивилися навіть на те, ким були їхні батьки. Маг-гвардієць все-таки міг трохи більше, ніж просто тренований воїн.

Тим, хто не склав іспит, давали шанс спробувати ще раз наступного року. Але проблема полягала в тому, що часто серед кандидатів були приїжджі. Для багатьох ця можливість була єдиною. На хлопців і дівчат — так, дівчата теж були серед гвардійців, просто в меншій мірі — тиснули часові рамки. Часто потрібно було вирішувати в тому ж році, куди піти навчатися, або ж повертатися до рідного дому і братися за роботу. Мало хто міг дозволити собі відстрочку.

— Тут також непогано, — хмикнув хлопець. — От ще алхімію підтягну... Магістре гран Тесса, ви ж бали обіцяли нарахувати, так? Чи все одно практикуми писати треба буде?

— Побачимо, — хмикнула синьоока.

І тут я зрозумів, чого мені було не по собі, чого так від неї хотів сховатися. 

Адже то не надто велика біда, що вона бачила мій вогонь. Хтозна, що людині примаритися може. Її слово проти мого, якщо вже розмова зайде. Але тепер все стало на свої місця: вона — алхімік.

І щастить же мені як покійнику!

Легким болем відгукнулися шрами, ніби неприємне тремтіння пройшло від голови до кінчиків пальців. Я поглянув у бік синьоокої, вона подарувала мені відкритий питальний погляд, мовляв, що не так. Прикидалася. Може, не всі вони божевільні, ті алхіміки. Але добра від них чекати марно, я все правильно зрозумів ще в момент нашої зустрічі.

Тож синьооку я вирішив ігнорувати, не пересікатися з нею. А потім ми нарешті добралися до Академії єгерів. 

Сама Академія мене вразила і розчарувала.

Я читав про подібні фортеці, колись мріяв побувати в одній з них. Такі будували біля Штормового перевалу, залишки схожої, тільки меншого розміру, можна було знайти в лісах біля Фрелсі. Це наче сліди, що давно тут жили галдрамари, найвеличніші воїни-стихійники.

Але з тих пір минуло більше трьохсот років, ніхто і не пам'ятає достеменно, чим таким вони виділялися. Силою? Особливими практиками? На жаль, вони не залишили по собі ні книг, ні літописів. Хіба що альвів вони дійсно зупинили. Так їх вразили, що ті досі прориваються рідко і невеликими загонами. 

Той час був жахливим і вимагав відчайдушних заходів. У літописах йшлося про тисячі альвів, про їхню навалу і про те, як галдрамари врятували вінданців та інші народи ціною своїх життів. Але більше про них сказати було нічого, таємничий то був орден. А ті, хто щось знав, давно забрали це знання з собою в могилу.