4. Астер

Я стояла в коридорі другого поверху і дивилася зверху на двір Академії. Кислий вираз обличчя мав сигналізувати всім щодо моєї нудьги і незацікавленості. Ні, мені взагалі не хочеться знати, що відбувалося зараз за тими дверима в кінці коридору! Аж ніяк не цікаво!

Вже пройшло півгодини, як підозрілий чоловік, підібраний у лісі біля Академії, зайшов до кабінету директора. А мене всередину не пустили! І про що він з гран Дарі так довго розмовляє? Що вони обговорюють?

Цей дивний випадок не давав мені спокою. Через нього я навіть забула, що в охолоджувальній шафі лежать ще чотири добре збережених фроскура різного виду і цілісності. Один — явний захисник гнізда, решта — мисливці з відмінностями в зовнішньому вигляді. Я постаралася відібрати тих, які найбільше виділялися. Хоча після пожежі у лісі це було зробити не так і легко. Однак зараз мене не цікавили фроскури, мені хотілося якнайшвидше зловити інший цікавий і цінний екземпляр і допитати.

Але, на жаль, незнайомець ніби відчував мої наміри і старанно уникав мене.

Його поведінка стала очевидною одразу, ще коли ми добиралися до Академії. Він мовчав, робив вигляд, що нічого не розуміє. А коли один з курсантів згадав майбутній практикум з алхімії… Так, я дійсно пообіцяла цим телепням, що буду милосердна до помічників, а тепер вони намагалися уточнити, як далеко простягається моє милосердя — на одну помилку на самостійній чи на зайвий бал до підсумкової оцінки. 

Але саме тоді між мною і врятованим з'явилася ще й фізична дистанція, окрім психологічної. І він дійсно тримав цю відстань так, буцімто від того його життя залежало! Я навіть кілька разів спеціально підходила ближче, щоб переконатися в тому, а він одразу плавно і спокійно відходив від мене подалі.

Побоюється алхіміків? На жаль, ця дрібниця лише більше розпалила мій інтерес.

Зір не міг мене обманути. Я точно бачила: полум'я дійсно не завдало шкоди незнайомцю.

На вигляд він був типовим вінданцем. Я зі студентами знайшла його посеред вогню і чорного попелу, у випаленому колі, у брудному роздертому одязі. Але на чоловікові не було опіків. Я бачила опалені залишки фроскурів. Тут і вигадувати не треба було — вони явно полювали на здобич, на людину. Але на чоловікові не було ран. Тільки дивні шрами на його обличчі, грудях та руках. Втім шрами ймовірно були і під залишками одягу.

І тепер я хотіла знати відповіді на свої питання. Так завжди бувало, коли переді мною поставало щось загадкове, таємниче, незрозуміле.

Через своє виховання, а може, і через свій характер, я часто потурала своїм цікавості та впертості. Віддатися течії та підкоритися — ні, це не для мене. Підкоритися подіям можна було лише в тому випадку, якщо вони мене влаштовували. Інакше я розбирала поставлене перед собою завдання на складові та вирішувала чи змінювала їх зручним для мене способом. Не зупинялася, поки не перемагала.

Це стосувалося різних питань: від «як домогтися того чи іншого ефекту від нового зілля» до «як втекти з князівського замку». І от тепер за дверима директорського кабінету ховалася ще одна загадка.

Внизу сторож біля воріт смикнув за мотузку, примотану до великого дзвона. Так сповіщали про початок заняття. Він бив дзвоном хвилину чи більше, у мене навіть зуби занилі від неприємного звуку, а потім пошаркав назад — у крихітну кімнатку біля воріт.

Я вже встигла познайомитися з ним — бородатий старий із досить кумедним ім'ям Нікюлас. Незважаючи на вивчення мови і культури Рікі Вінданна, мені все одно багато чого на цих землях здавалося смішним. Назви тварин дивні, та й імена. Начебто і звикла до мови, а все одно хочеться пирхнути, особливо коли, щоб вимовити деякі звуки правильно, потрібно скласти губи трубочкою.

Повз мене пробігли кілька старших курсантів, які наче запізнювалися на заняття, але спеціально біля мене затримались, щоб повитріщатися. Навіть не приховували цього бажання. Я скривилася і нагнала їх геть. І так ледь тримала себе у руках, щоб не давати нікому копняка кожен раз, як чула свист у свій бік. Яка ж ідіотська ситуація!

На жаль, мало хто з учнів мав дійсно світлу голову на плечах, щоб нею думати, навіть на старших курсах це була рідкість.

З наймолодшим курсом мені було дещо простіше, бо вони — ще діти. Старші ж курсанти в основній своїй масі були вже більш-менш міцними, але незграбними дурнуватими юнаками. Хтось більш сміливий мені свистів чи посилав повітряні поцілунки, більшість дозволяла собі тільки витріщатися. 

Але були й ті, хто намагався залицятися. Хоча фрази на кшталт «я помацаю твої груди, ти помацаєш моє дещо, нам буде добре» навряд чи дотягують до залицянь. Після першої такої пропозиції я не втрималася, сміялася так, що ноги почали тремтіти, хотілося просто впасти на підлогу і продовжувати сміятися, вже лежачи. Підлітки були мені не до вподоби однозначно. Але чомусь деякі з них вважали себе неперевершеними серцеїдами.

Я нахмурилася, мої думки знову перескочили до нового об'єкта мого наукового інтересу. Я не змогла точно сказати, скільки йому років. Виглядав він досить молодо, але не був юнаком, поводив себе як дорослий чоловік, явно старший за курсантів, що пробігали повз. Хоча чоловіки-вінданці зазвичай дійсно виглядають старшими за свій вік. І шрами заважали точно визначити.

Але мене цікавило не його обличчя, а вогонь.

Цікаво, а йому будь-який вогонь не страшний чи були межі?