Лісові казки

Земля, устелена травою
І різнобарвними квітками,
Умилась ранньою росою
І стелить перли під ногами.

Любовну пісню заспівав
Маестро-коник на зорі,
Його наснагу розділяв
Струмок десь у ранковій млі.

Ледь коник стих, перепочив
І пісенька його стиха –
Світанок в сурми засурмив,
Вологий ліс збудив злегка.

І сонний ранок прохмелів,
Метелики навкруг злітають,
Зайчата скупчились в норі,
А бджоли квіти запиляють.

І сонце радісне зійшло,
Всю землю щедро осяває,
Дарує живності тепло,
Промінчиками в лісі грає.

Між гіллям сіється туман,
У нім промінчик виграє,
І ніби сяючий обман
На листі зайчик постає.

Враз ніби безліччю свічок
Ліс освітився тут миттєво
І соловейка голосок
Озвався у душі чуттєво.

А справжній зайчик із нори
Несміло виглянув й сховався.
Матуся ранньої пори
Наказує, щоб він боявся.

Боятися синочку нудно,
У лісі ж – гулянка, забава…
Сидіти у норі марудно,
А в лісі – зовсім інша справа.

Не слухався сіренький маму,
Допізна в гущині гуляв,
Радів, стрибав він без угаву,
До всього інтерес свій мав.

Коли ж у кущиках ховався,
То довгі вушка не ховав.
І щиро потім дивувався,
Що хтось сховатися не дав.

А поруч з ним метелик грався –
Злітав, на голову сідав.
За вушка лапками чіплявся –
І вірним другом називав.

Зайчисько сердився, гнівився,
І брови супив, і бурчав,
Весь день з метеликом барився,
З галявини його зганяв.

Нарешті, стомлений, звалився,
І лапки на траву поклав.
На мурашок він задивився,
А коник, жартома, злякав!

Так гучно на весь ліс кричав,
Що Зайчик сонячний з’явився,
Що ледь його він не спіймав –
Через вухастого спинився!

- А де ж той Зайчик, ти скажи!
- Ось-ось поблискує, стриба..
Без лап, а бачите – біжить
І сила в лапках не слаба!

Вухастик швидко розігнався,
Щоб кульку сонячну спіймать,
Так біг, що аж перечіпався,
Старався тезку наздогнать.

У лісі вітер розгулявся,
Гойдав гілки і листя рвав…
Сіренький Зайчик грався, грався,
А Сонячний весь час щезав.

Оце так диво-дивина!
Завмер і коник серед трав,
Був Зайчик, а тепер нема,
Де ж він подівся, де пропав?

Адже прудкий був розбишака,
І втоми не було йому!
Десь дівся, не подасть і знаку,
Як наче ринув у пітьму.

Вухастий духу не зведе,
Не бігає, а лиш сидить,
Сумує, вухами пряде,
І слухає, як ліс шумить…

Так де ж ти дівся, тезко мій?
На небо кулькою злетів,
У хмарах звився наче змій,
Десь там на сковорідку сів.

Печеш коржі і вже не сяєш,
Не до гульні тепер тобі,
Зі мною в жмурки не пограєш,
Я тут сумний сиджу в траві.

Не хочу з бджілками дружить,
Не буду з коником стрибати…
Мені так сумно стало жить,
Словами це не передати!

Гей, а про маму я забув!
Вона ж не знає, де я дівся…
Скажу рідненькій, де я був,
І з ким травичкою ділився.

Матуся зайчика діждалась,
З теплом до серця пригорнула,
Адже за нього хвилювалась,
Заледве в річку не стрибнула!

- Пробач, матусю! Я ж гуляв
І з коником у жмурки грався.
А ще…Я друга там собі придбав,
Він Зайцем також називався!

Тут мама Зайця покупала,
Морквинку синові дала,
В м’якеньке ліжко спати вклала,
Й розмову тиху повела:

Рано-вранці, на зорі,
Коли сонечко зійде,
Твій Зайчик сяде на норі
І сонечко із ним прийде.

Скраєчку ліжка мама сіла,
І колискову заспівала,
Синочка розуміти вміла,
Йому всю душу відкривала:

- Спи, синочку, засинай!
І хай тобі жар-птиця сниться,
У ній ти братика впізнай,
То Зайчик сонячний іскриться!