Розділ 19

Важкі воронячі крила Сьоми на силу розрізали загусле від морозу повітря. Кожен рух відгукувався в його нутрі глухим болісним ритмом - відлунням того самого «невидимого каменя», який монах назвав совістю. Він кружляв над безкраїм сірим саваном тайги, вишукуючи у сплетінні засніжених лап ялин бодай натяк на присутність Рогатого. Але ліс мовчав, затамувавши подих під крижаною кіркою. Не було чути ні глухого «тук-тук», ні хрускоту кісток - тільки байдужий свист вітру в голих кронах.

Відчуваючи, як усередині нього росте холодна липка порожнеча, Мімік розвернув крила в бік селища. Його непереборно тягнуло до єдиного джерела тепла в цьому мертвому світі - до Мами.

Він опустився на заледеніле підвіконня третього поверху. Кігті з противним скреготом впилися в дерево, а груди притиснулися до подвійного скла, на якому мороз уже встиг виткати свої примарні візерунки. Сьома завмер, перетворившись на чорну статую.

У кімнаті горіло м’яке золотисте світло торшера. Катя сиділа на ліжку, підібгавши під себе ноги. Двері тихо відчинилися, і увійшов Антон. У руках він обережно ніс піднос із двома димучими кружками та блюдцем, на якому горою лежало печиво. Сьома не чув їхніх слів, але він бачив усе. Він бачив, як Антон, ніяково жестикулюючи, щось розповідав, і як Катя… вона усміхалася. Це не була та вимучена, гірка усмішка, якою вона захищалася від світу. Це було чисте, живе світло. Вона розсміялася, відкинувши голову назад, і на мить торкнулася руки Антона.

Тепер у його свідомості, загартованій тишею келії та шепотом п’яти тисяч тіней, усе було лякаюче логічно: Мама щаслива. А якщо вона щаслива з Антоном, коли його самого немає поруч… значить, він їй більше не потрібен. Усі його вбивства, усі тіні, які він зжер заради її спокою, раптом здалися йому зайвими, брудними плямами на цьому чистому людському святі. Буря, якою він був, тільки заважала цьому тихому світлу.

Він відчув себе не захисником, а дефектом реальності. Не постукавши у вікно, не видавши жодного звуку, ворон важко відштовхнувся від відливу. Він падав униз кілька метрів, перш ніж розправив крила, і, не озираючись, розчинився в синіх сутінках, взявши курс на будинок Антона.

У теплій кімнаті Катя раптово осіклася. Сміх застряг у горлі, а погляд мимоволі метнувся до темного прямокутника вікна. Їй на частку секунди здалося, що там, за склом, майнула знайома чорна пляма, заступивши світло ліхтаря.

- Сьомо?.. - неголосно промовила вона, подавшись уперед.

Антон поставив піднос на тумбочку і уважно подивився на неї. Під його очима все ще темніли тіні, але погляд був ясним.

- Все ще переживаєш за кота? - він м’яко сів на край ліжка. - Знайдеться він, Катю. Коти - вони такі, самі по собі гуляють. Він же тебе любить. А значить, повернеться.

Катя зітхнула, і її очі миттєво наповнилися гіркою вологою. Вона швидко витерла сльозу долонею, але та залишила на щоці вологий слід.

- Де ж ти, Сьомочко?.. - прошепотіла вона, і в її голосі було стільки неприхованої туги, що Антону стало не по собі.

Він ніяково обійняв її за плечі, притягуючи до себе.

- Знайдеться, не переживай. Я завтра ще раз пройдуся дворами, поспитую.

Катя поклала голову йому на плече, шмигаючи носом. Вона відчувала запах його чистого светра, але її серце все одно продовжувало кликати того, хто щойно полетів геть.

Сьома приземлився на гілку старої ялини біля паркану Антона. Його увагу миттєво привернуло ворушіння у глибоких кучугурах біля самого ґанку. Там, у непевному світлі вуличного ліхтаря, гралася Оля. Дівчинка ліпила снігову бабу, щось весело наспівуючи під ніс.

Раптово з густих тіней кущів, плавно й безшумно, наче цівка рудого диму, вислизнула Аліса. Вона підійшла до дитини майже впритул, присідаючи навпочіпки. У її руці у світлі ліхтаря зловісно блиснули яскраві обгортки цукерок, що шелестіли. Лисиця щось украдливо шепотіла, протягуючи «частування» до самого обличчя Олі.

Сьома завмер, але не від люті. Йому було начхати на налякану дівчинку, що стиснулася в снігу - вона була лише випадковим шумом у його світі, деталлю пейзажу, що не мала цінності. Його нутро відгукнулося крижаним розважливим азартом хижака. Він зрозумів: Лисиця - це живий слід. Вона пахне гниллю Господаря так сильно, що її неможливо загубити. Якщо вона побіжить, рятуючи свою шкурку, вона неминуче приведе його прямо до лігва Рогатого, навіть якщо петлятиме до самого світанку.

Ворон каменем упав донизу. Ще у польоті його тіло почало неприродно роздуватися. З вологим хрускотом зі спини вирвалися сірі щупальця, кістки подовжилися, і замість птаха на сніг, піднявши фонтан крижаних крихт, приземлився гібрид - блідий хлопчик із масивними ведмежими лапами та десятками викрутких відростків, що пульсували на плечах і спині.

Аліса відчула загрозу за частку секунди. Вона відсахнулася у неймовірному стрибку, заледве не потрапивши під кістяні серпи Міміка.

- В ДІМ! ЖИВО! - заревів Сьома. Голос його був страшним, багатошаровим, у ньому одночасно чулися і рик ведмедя, і голос людини.

Оля скрикнула, повалилася в сніг, але, побачивши моторошну постать захисника, схопилася і, захлинаючись плачем, кинулася до дверей. Аліса єхидно цокнула язиком, її маска лисиці застигла у вискалі. Зрозумівши, що момент втрачено, вона розвернулася і блискавично зникла в лісі. Сьома рвонув слідом, зносячи плечем хлипкий штахетник.

Полювання було довгим. Лисиця знала кожну стежку, вона петляла між завалами, просочувалася крізь колючі чагарники, але Сьома не знав втоми. Він був машиною знищення. Він проламував стовбури молодих беріз, перемахував через яри одним стрибком. Селище залишилося далеко позаду, небо остаточно почорніло, коли вони вилетіли на ту саму галявину, де Сьома колись переміг Вовчика і Совоньку.

Аліса зупинилася в самому центрі. Її сили були на межі, дихання виривалося з-під маски хрипкими свистячими поштовхами.

- Господарю! - вереснула вона, озираючись на всі боки. - Прийди! Він тут! Допоможи мені!