Розділ 18

Сьома розплющив очі й захлинувся тишею. Це не була просто відсутність звуку; тиша навалилася на нього щільним, відчутним вантажем, здавлюючи барабанні перетинки, точно він раптово занурився на дно глибокого, крижаного озера. Вона вібрувала низькою, ледь уловимою частотою, від якої починали нити щелепи. Зникли колодяні стіни чернечої келії, пропав запах ладану й живе тепло печі. Навколо нього, наскільки сягав зір, розкинулася безкрая, стерильно-біла галявина, позбавлена найменшої вади. Снігова пустеля не мала меж, вона йшла в нескінченність, зливаючись на горизонті в єдине ціле з небом. Самого сонця не було - небо затягнули монолітні, брудно-свинцеві хмари, що висіли так низько й важко, що здавалося, їх можна торкнутися рукою. Вони були нерухомі, немов застиглий бетон, перетворюючи світ на величезну сіру камеру, позбавлену виходу й часу.

Насамперед він спробував змінити форму. Звичний імпульс - роздути грудну клітку, випустити пір’я, відчути, як кістки плавляться, стаючи пластичними. Але нутро залишилося нерухомим. Сьома в жаху подивився на свої руки: бліді, п’ятипалі, з ледь помітними родимками й сіткою вен під тонкою шкірою. Він був замкнений у людському тілі. Його мімікрія, його єдина зброя - просто вимкнулася, залишивши його голим і беззахисним перед обличчям нескінченності.

І тоді прийшов Холод.

Це не був мороз селища, від якого можна сховатися в куртку. Це був хтонічний, космічний холод, який не кусав шкіру, а проникав одразу в кістковий мозок. Сьома вперше в житті відчув, як його тіло починає зраджувати його. М’язи звело судомою, зуби вибивали неритмічний дріб, а кожен вдих обпікав легені, точно він ковтав товчене скло. Він обхопив себе руками, відчуваючи, як його порцелянова досконалість змінюється жалюгідною людською крихкістю. Він побрів уперед, просто щоб не замерзнути живцем, залишаючи на незайманій білизні нерівний ланцюжок слідів.

Через вічність, коли свідомість почала меркнути, а пальці на ногах перетворилися на нечутливі крижинки, попереду замаячило руде марево. Слабка, тремтлива пляма тепла серед цього стерильного пекла.

Підійшовши ближче, Сьома завмер. Посеред білого ніщо палахкотіло велетенське вогнище. Дрова в ньому не згорали - вони стогнали. Язики полум’я, неприродно яскраві, майже багряні, лизали порожнечу, викидаючи в небо снопи іскор, схожих на краплі застиглої крові.

Навколо вогню сиділи діти. Сотні дітей.

Вони сиділи так щільно, що здавалися єдиним, багатоголовим організмом. Хлопчики й дівчатка, від зовсім крихіток до підлітків, дивилися в полум’я незрячими, вигорілими очима. Сьома присів поруч, відчуваючи, як жар багаття починає плавити іній на його віях. Він почав розглядати їхній одяг.

Поруч із хлопчиком у подвійній хутряній кухлянці з оленячих шкур, розшитій грубим орнаментом, і високих торбасах, обв’язаних шкіряними ремінцями, сиділа дівчинка в радянській шкільній сукні з білим бантом. Трохи далі - підліток у кольчузі, заляпаній старим брудом, і дитина в сучасній куртці, дивно схожій на ту, що носила Ксюша з випуску новин. Усі вони були тінями різних епох, зібраними в одній точці часу.

Тиша була лякаючою, абсолютною, що майже фізично витісняла з реальності будь-які ознаки життя. Сьома прислухався, але не вловив жодного вдиху серед сотень дітей, що сиділи навколо нього. Їхні грудні клітки залишалися нерухомими, застигнувши у вічній паузі, а з ротів не вилітало жодної хмаринки пари, попри пронизливий холод простору. Вони нагадували порцелянові статуї, забуті в крижаному склепі. Навіть груба тканина їхнього одягу - від давнього льону до сучасної синтетики - не видавала жодного шурхоту, коли пориви вітру шмагали їх по плечах. У цьому безмов’ї лише вогнище вело свою божевільну, люту гру: важкі поліна лопалися з сухим тріском, схожим на постріли, а полум’я ревло низьким, утробним басом, пожираючи саму порожнечу. Свист вітру, що метався над галявиною, перестав бути просто звуком природи; у його протяжному, надривному витті Сьомі почали ввижатися тисячі голосів - тонкі, захлинаючі крики, благання про допомогу й безнадійний плач тих, хто за три тисячі років був поглинутий цим лісом, не залишивши після себе навіть тіні.

Раптово натовп дітей навпроти Сьоми мовчки, синхронно розступився. В утворений коридор увійшов хлопчик років дванадцяти. На ньому був поношений піджачок, короткі штани й кепка, насунута на очі - так виглядали діти в довоєнні роки. Він сів прямо навпроти Сьоми. Його погляд, важкий і маслянистий, не був спрямований у вогнище. Він дивився в саму глибину зіниць Міміка, і в цьому погляді Сьома прочитав дещо таке, від чого його людське серце болісно стиснулося.

Вогнище почало стрімко гаснути. Полум’я опадало, стаючи темним, поки не перетворилося на купу тліючого, пульсуючого вугілля. У сірих сутінках, що настали, діти одночасно підняли голови. Вони дивилися не на Сьому. Вони дивилися на те, що височіло за його спиною.

Сьома обернувся, долаючи опір затерплої шиї.

З пелени метелиці, що виникла з нізвідки, повільно виходив Цап. Господар Лісу в цьому просторі був богом. Його гвинтові роги, чорні й потріскані, йшли так високо в небо, що здавалися опорами самого світобудови. Він ішов на двох копитах, і кожен його крок викликав у землі глибоку, болісну вібрацію. У його кістлявих лапах була флейта. Мелодія, що лилася з неї, була тихою, підступною й нестерпно тужливою. Вона витягувала із Сьоми залишки волі, перетворюючи його думки на сірий туман.

Діти схопилися. Вони не бігли - вони збилися в тремтливу купу, що скимліла за спиною Сьоми. Він відчував потилицею їхній крижаний подих, чув стукіт їхніх зубів. Вони пахли старим жахом, що просочив саму їхню суть.

Цап зупинився перед ними. Його абсолютно білі очі сяяли мертвенним світлом, випалюючи простір. Страх дітей вібрував у повітрі, як натягнута до краю струна, готова лопнути й знищити все живе.

Але один не боявся.

Хлопчик із тридцятих років підвівся. Він став поруч із Сьомою, і від нього почала виходити хвиля такої концентрованої, отруйної ненависті, що повітря навколо нього закипіло. Це була злоба істоти, яка збирала її століттями, перетравлюючи власну смерть.