Розділ 16

Зворотний шлях із серця тайги здавався Сьомі нескінченним коридором із крижаного вітру та гнітючих роздумів. Він летів у подобі ворона, важко загребаючи крилами густе, застигле повітря, яке все ще зберігало присмак нещодавної метелиці та того позамежного, липкого жаху, що він пережив на галявині. У його голові, наче зазублена тріска, кололися слова його власного двійника: «Ти не щит. Ти - м’ясорубка», «Чи здатне чудовисько на любов?». Його нутро саднило, і це не був звичний голод - це була та сама важкість, природа якої вислизала від його розуміння, перетворюючись на липке відчуття непоправної помилки. Кожен рух крил відгукувався у грудях глухим, невидимим поштовхом цього «каменя», змушуючи його сумніватися у кожному своєму інстинкті.

Він підлетів до знайомої п’ятиповерхівки в ту саму мить, коли Катя, мерзлякувато кутаючись у комір куртки і втягнувши голову в плечі, заходила до під’їзду. Сьома не став чекати. Він спікірував до прочиненої кватирки третього поверху. Прямо у падінні, відчуваючи свист вітру в пір’ї, його тіло почало гарячково перебудовуватися. Чорне пір’я всмокталося в сіру масу, що кипіла, порожнисті кістки подовжилися і налилися вагою. З вологим, ледь чутним хлюпом він перетік у форму кота і м’яко, майже безшумно спружинив на підвіконня, миттєво приховуючи свою справжню суть за пухнастою оболонкою.

Коли ключ у замку прокрутився і двері зі скрипом відчинилися, Сьома вже сидів посеред кімнати, методично облизуючи шерстку на лапці. Все виглядало бездоганно - так, ніби він ні на секунду не залишав цього тісного, але теплого простору.

Катя увійшла, важко і хрипко дихаючи. На її довгих віях ще не встиг розтанути іній, а щоки палали від злого селищного морозу. Побачивши Сьому, вона на мить завмерла, і в її очах промайнула іскра полегшення. Вона слабко усміхнулася - так усміхаються людині, яка стала єдиною константою у світі, що руйнується.

- Вдома… Все-таки ти вдома, - прошепотіла вона, скидаючи важкі чоботи.

Вона швидко переодяглася у стару домашню футболку та розтягнуті трико, які пахли пральним порошком і теплом. Катя впала на ліжко, розм’якнувши від денної втоми, немов із неї раптово висмикнули стрижень. Кімната наповнилася її звичним ритмом - тук-тук, тук-тук - і тим самим ароматом полуничного шампуню, який Сьома вважав запахом самої оселі.

- Сьомо, ну чого ти там застряг? Йди до мене. Обійму, - Катя ліниво простягла руку, поманивши його пальцями.

Мімік не ворухнувся. Він дивився на її бліду долоню, і в його пам’яті, як спалах блискавки, виник закривавлений пуховик із видіння у лісі. Він знову відчув, як його кістяні леза розривають її спину, як тепла кров Мами марає сніг. Страх завдати шкоди, страх зробити «неправильно» паралізував його плоть. Замість того, щоб стрибнути до неї, він залишився сидіти на килимі, обвивши лапи хвостом і дивлячись в одну точку.

- Не хочеш? Ну як знаєш, - Катя зітхнула і закрила очі рукою, занурюючись у сутінки власних думок. - Втомилася я, Сьомичу. У школі сьогодні - суцільний дурдом. Поліна знову вся така свята. Бісить вона мене. Всі на неї дивляться, а я… я ніби прозора. Вчителі злі через комісію, мама за уроки знову пилятиме…

Вона замовкла на секунду, а потім її голос став м’якшим, у ньому прорізалася невластива їй теплота.

- А ми з Антоном потім гуляли. Знаєш, він такий… дивний, але з ним спокійно. Розповідав, як у них у старій школі фізрук у басейні заснув. Смішно так розповідав, розмахував руками… - Вона шмигнула носом. - Тільки він на мене дивиться не так, як інші. Не боїться, чи що?

Катя продовжувала говорити, виплескуючи в тишу кімнати всі дрібні шкільні образи, плітки та крихти свого щастя. Її голос був рівним, заколисуючим, як шелест листя. Для неї це був звичайний вечір, спосіб скинути напругу, але для Сьоми кожне її слово було нагадуванням про те, яка величезна прірва лежить між ними. Він слухав її ритм, який ставав усе повільнішим, і всередині нього росло незрозуміле, болісне томління.

Катя прибрала руку від обличчя і подивилася на кота. Його погляд був спрямований прямо на неї - жовтий, некліпаючий, порожній. Але цього разу вона відчула в цій порожнечі дещо нове.

- Сьомочко… ти якийсь не такий сьогодні. Ніби… думаєш про щось дуже важке. Тобі погано?

Мімік повільно підвівся. Його рухи були позбавлені котячої грайливості; він ступав обережно, ніби боявся розбити навколишній простір. Він застрибнув на ліжко і сів у ногах у Каті. Залишаючись у подобі кота, він лише злегка перебудував гортань, змушуючи повітря вібрувати у грудній клітці, перетворюючи тваринне мурчання на людську мову.

- Мамо… - його голос був тихим, скрегочучим, як стара платівка. - Скажи… чи здатне чудовисько на любов?

Катя завмерла. Вона явно не очікувала таких слів від істоти, яка ще недавно не вміла ходити. Її очі округлилися, а рука, що тягнулася погладити його, застигла за сантиметр від сірого хутра. Вона повільно сіла на ліжку, кутаючись у ковдру, і подивилася на нього так, як дивляться на рівного.

- Ого… Ну й питання у тебе під вечір, Сьомо, - вона нахмурилася, підбираючи слова. - Знаєш, я думаю… звичайно здатне. Кожен може любити. Адже любов - це не те, що у тебе в дзеркалі. Це не форма носа чи колір волосся. Це… це коли тобі боляче, якщо іншому погано. Коли ти готовий на все, щоб той, хто тобі дорогий, просто дихав поруч.

Вона сумно усміхнулася, дивлячись у вікно на порожню вулицю.

- Є одна стара казка - «Красуня і Чудовисько». У книжках там усе красиво, принц перетворюється на красеня… Але мені більше подобається початок. Там був страшний, величезний монстр, якого всі боялися. І він полюбив дівчину не за те, що вона була красива, а за те, що вона побачила в ньому щось живе. І він заради неї перестав бути просто звіром. Тож навіть найжахливіше створіння може любити, якщо воно… якщо воно обрало когось своїм світом.

Сьома замовк, перетравлюючи ці звуки. «Обрало когось своїм світом». Він намагався приміряти це на себе. Хто він? Монстр, який виїдає чужі життя, як гнилу серцевину плоду? Чи він - це те, що зараз відчуває тепло її коліна крізь ковдру? У його свідомості, застряглій між лісовою темрявою та цим світлом, почало оформлюватися розуміння.