Розділ 15

Сьома ковзнув у прочинену кватирку безшумним чорним клаптем, що пахнув морозною безоднею та чужою смертю. У кімнаті стояла густа, в’язка тиша хрущовки, просякнута ароматом сонного тепла. Він м’яко опустився на підвіконня, і його пір’я з вологим, поспішним шелестом втягнулося в сіру котячу шкурку.

Він подивився на ліжко. Катя спала. Її дихання було глибоким, мирним, без жодного сплеску того липкого жаху, який раніше змушував її метатися під ковдрою. Сьома завмер, прислухаючись до її ритму. Тук-тук... тук-тук... Раніше цей звук був його єдиним маяком. Раніше, коли страх гриз її зсередини, вона шукала його, кликала його, притискала до себе як єдиний щит. Тепер вона впоралася сама.

У цей момент Сьома відчув дещо лякаюче. У грудях, там, де він старанно імітував людське серце, виник холодний, непідйомний ком. Це не був голод і не була лють. Це була тягуча сіра порожнеча, яка здавлювала легені, заважаючи дихати. Йому стало… сумно. Сьома не знав цього слова, але він відчував, що його потрібність Мамі почала танути, як перший сніг.

Три людини. Три життя, розчинені в його нутрі. Маніяк у гаражі, Бабурін у лісі, і той Вова, чий смак майже стерся з пам’яті. З кожною краплею поглинутої крові, з кожним украденим уривком чужої пам’яті його власна суть мутувала. Він перестав бути чистим дзеркалом. Він почав відчувати відлуння тих емоцій, що колись належали його здобичі, і ця нова здатність завдавала йому майже фізичного болю.

Сьома згорнувся клубочком у ногах Каті, але його додаткові очі під хутром не заплющувалися до самого світанку, стежачи за танцем тіней.

Ранок минув за заученим сценарієм: дзвінок будильника, брязкіт ключів, механічний поцілунок мами в маківку доньки. Катя пішла до школи, погладивши Сьому між вух лише мимохідь. Двері зачинилися, залишивши його віч-на-віч із наростаючим дискомфортом. Це нерозуміння - «що зі мною?» - терзало його сильніше, ніж будь-який лісовий хижак.

Він знав тільки одне місце, де правда не ховалася за масками.

Мімік знову став вороном. Політ углиб тайги зайняв майже дві години. Крила налилися свинцем, мороз кусав очі, але Сьома вперто гріб повітря, поки попереду, над кронами вікових ялин, не здався знайомий стовп сизого диму.

Він приземлився біля порогу келії, відчуваючи, як кістки з хрускотом розсуваються, повертаючи форму хлопчика. Двері піддалися легко. Усередині пахло ладаном, старим воском і чимось вічним. Монах стояв у кутку, перед потемнілими іконами. Бліде світло свічок відбивалося в його білих, сліпих очах, роблячи їх схожими на два повні місяці. Його губи ворушилися, народжуючи тихий, рокітливий шепіт.

- Проходь, Симеоне, сідай, - не обертаючись, промовив старець. Голос його був сухим, як шелест сторінок давньої книги. - Я закінчу молитву і підійду.

- Як ти зрозумів, що це я? - прохрипів Мімік. Його голос у цій сакральній тиші прозвучав як скрегіт каменю по льоду.

- У цьому лісі багато шуму, дитя, - монах нарешті перехрестився і повільно повернувся. - Звірі ричать, вітер виє. Але ти… ти приносиш із собою тишу, яка кричить. Такий важкий вантаж не сховати за пташиним крилом.

Сьома сів за грубий дерев’яний стіл. Він вслухався в залишки молитви, намагаючись зрозуміти сенс цих дивних ритмів. «Отче наш… і не введи нас у спокусу…» Монах підійшов до печі, зняв закопчений чайник і налив у бляшану кружку димлячий трав’яний відвар.

- Випий, - старик підсунув кружку. Мімік подивився на темну рідину, але не ворухнувся. - Отже, творіння Боже, що змусило тебе подолати цей шлях?

- Я не знаю, що зі мною, - Сьома поклав долоні на стіл. Вони були бездоганно блідими. - Я зробив те, що мав. Я з’їв монстра, який хотів убити… коханого моєї Мами. Я прибрав перешкоду.

Він замовк, дивлячись на свої руки, ніби чекаючи, що на них проступить прихована чорна жижа.

- Але мені боляче тут, - він тицьнув пальцем у середину грудей. - Всередині наче застрягла гостра гілка. Вона дряпає мене при кожному вдиху. Я зробив усе правильно, але я відчуваю… помилку.

Монах довго мовчав, вдивляючись своєю сліпотою в саму суть гостя.

- Тебе гризе совість, Симеоне. Бо порушив ти закон Божий. Одну з головних заповідей «Не вбий».

Мімік нахмурився, його брови зійшлися до перенісся в болісному зусиллі усвідомлення. Він не зрозумів слів монаха.

- Совість? Закон? Я не знаю цих слів.

- Совість - це невидимий суддя, - голос монаха став тихішим і суворішим. - Ти порушив заповідь: «Не вбий». Ти загасив іскру життя, яку не ти запалював. І тепер ця іскра палить твоє нутро. Тебе карає Дух Святий, свідчачи про твій злочин. Ти хотів стати людиною? Ось ти і стаєш нею через муку. Людина - це не форма обличчя, Семене. Людина - це здатність страждати за те, що ти скоїв.

- І що мені з цим робити? - Сьома подався вперед, його зіниці звузилися до точок. - Як витягти цю гілку?

Старець сумно усміхнувся, і в його білих очах відбилася нескінченна жалість до цього чудовиська, що знаходить душу.

- Ніяк. Це ліки, які не можна виплюнути. Ти можеш тільки прийняти цей біль. Нести його, як хрест. Коли мене мучила совість, я молився про прощення. Але Кому будеш молитися ти? Спробуй хоча б… більше не окропляти свої руки кров’ю. Можливо, тоді шум у твоїй голові вщухне.

Сьома різко встав.

- Ясно... - у його голосі прорізалися нотки первісного хижака. - Дарма я думав, що ти допоможеш.

Він пішов до виходу, його рухи знову стали різкими, механічними. Монах навіть не здригнувся. Він спокійно допив свій чай і тихо промовив услід тому, хто йшов:

- До скорої зустрічі, Симеоне.

Сьома не обернувся. Вискочивши на мороз, він із люттю зірвав із себе людську оболонку. Кістки хруснули, шкіра лопнула, випускаючи назовні чорне пір’я. Він злетів угору, у сіре, байдуже небо. У його глотці все ще стояв гіркий смак Бабуріна, а в голові, наче прокляття, билося нове, колюче слово - совість. Він ще не розумів, що цей невидимий камінь тягнутиме його до дна сильніше, ніж уся вага з’їдених ним тіл.