Розділ 11

Шкільні уроки нарешті закінчилися, залишивши по собі лише дзвін у вухах і важкий запах пильної крейди. Катя, не прощаючись із подругами, швидко змела підручники в рюкзак. Мімік, затаєний на самому дні серед крихт від печива та старих гумок у формі рудого хом’яка, відчув, як його грубо струснули. Блискавка застебнулася, відрізавши світло, і світ перетворився на мірну, глуху качку.

Дорога додому була швидкою. Катя майже бігла, її чоботи ритмічно вбивали наст у заледенілий асфальт. Прийшовши додому, вона першим ділом скинула важкі черевики, не дбаючи про те, що вони розлетілися в різні боки. У квартирі було порожньо й зябко; Лідія Павлівна затримувалася в школі.

Катя пройшла у вітальню, кинувши рюкзак у старе крісло з витертими підлокітниками. Мімік тут же вислизнув назовні. З вологим, тихим хлюпанням його руда шерстка втягнулася в плоть, кістки подовжилися, і на килим зістрибнуло звичне сіре кошеня. Він потягнувся, вигинаючи спину, і пішов за Катею.

Дівчинка клацнула кнопкою телевізора. Пузатий «Горизонт» відповів невдоволеним гулом і спалахом синюватого світла, перш ніж на екрані затанцювали картинки каналу 2х2. Катя впала на диван, накритий колючим вовняним пледом, що пах пилом і маминими парфумами. Мімік застрибнув слідом, влаштувавшись у ногах, але його очі - жовті, некліпаючі - були прикуті не до мультфільму, а до обличчя Мами.

У голові Каті, наче отруйна змія, крутилася одна й та сама думка. Вона згадувала той тупик, тепло чужого плеча і сіль сліз, які її Сьома злизав із такою жадібністю. Їй було самотньо в цій стерильній квартирі під вічним наглядом матері. Їй хотілося, щоб поруч був хтось… зрозумілий. Хтось, хто схожий на неї своєю порожнечею.

Вона нервово хіхікнула, прикривши рот долонею, але думка не йшла. Вона палила її, змушуючи пальці нервово перебирати торочки пледа.

- С-сьомо… - її голос прозвучав неприродно тонко в сутінках кімнати.

Мімік підняв голову. Під сірою шерстю на мить привідкрилися й тут же зникли кілька додаткових очей. Він чекав.

- П-перетворися на Антона… будь ласка.

Мімік не розумів, навіщо Мамі потрібна ця слабка істота, що пахне лісом. Антон був для нього лише джерелом біоматеріалу. Але якщо Мама просить - значить, це життєво важливо. Він зістрибнув на підлогу.

Трансформація була важкою. Мімік використав той самий «код», який він випив зі слизу та сліз хлопця. Тіло кота почало роздуватися, шкіра натягувалася доти, доки не стала прозорою. Із сухим тріском, що нагадував олівці, які ламаються, кістки витягувалися, формуючи людський скелет. Із пористої маси, що вирувала, виліпилися ноги у шкільних штанях, вузькі плечі та голова з осліпливо білим волоссям. На обличчі самі собою «проросли» окуляри - Мімік запам'ятав їх як невід'ємну частину структури Антона.

Через десять секунд посеред кімнати стояв Антон Петров. Його светр був ідеально скопійований, до кожної затяжки, але на дотик він був теплим і живим, як людська шкіра.

Катя підвелася, її очі гарячково блищали. Вона підійшла впритул, обходячи його кругом.

- Все ще вражена… - видихнула вона, торкнувшись пальцем його щоки. Шкіра була прохолодною і бездоганно гладенькою. - Один в один. Тільки очі… занадто спокійні.

Мімік дивився на неї крізь лінзи окулярів. Світ у них здавався йому дивно викривленим, але він швидко підлаштував фокус зіниць.

- А що тепер? - запитав він. Голос був бездоганною копією Антонового - м’який, рівний, позбавлений колишніх затинань.

Катя опішила. Справді, а що тепер? Вона сіла на диван і жестом наказала йому сісти поруч. Мімік слухняно опустився на край. Його рухи були занадто плавними, позбавленими природної людської інерції. Катя, збентежено закусивши губу, повільно поклала голову йому на коліна.

Сьома завмер. Він відчував вагу її черепа і запах її волосся - полуничний шампунь і шкільний піт.

- Що ти робиш? - запитав він, дивлячись на неї згори вниз.

- Лежу, - коротко кинула Катя, заплющуючи очі.

- Навіщо? Це не дає їжі. Не дає тепла.

- Хочу так! - відрізала Катя, втискаючись щокою в його стегно. - Сьомо, просто замовкни й дивись телевізор.

Мімік замовк. Він відчував, як Катя напружена. Через пару хвилин він знову заговорив, намагаючись бути корисним:

- Я можу зробити коліна м'якшими. Я можу прибрати кістки. Тобі буде зручно.

- Сьомо, замовкни! - Катя схлипнула від нервового сміху. - Нічого не прибирай. Просто сиди.

Він підкорився, втупившись в екран. Мультфільм раптово перервався смугою перешкод - дрібний «сніг» заповнив простір, супроводжуваний огидним білим шумом. Зображення сіпнулося, завалюючись набік, і на екрані знову з’явилося обличчя диктора. Але тепер воно виглядало інакше: шкіра набула трупного, оливкового відтінку, а риси обличчя стали змазаними, ніби накладеними одна на одну кілька разів.

Голос диктора лився рівним, механічним потоком, але інтонації були неправильними - він робив паузи посеред слів. «...Сеня... Сенечка... знай-дена... на окра-їні... кладовище... сніг... тане... кістки... знайшли... по-шма-то-вана...»

Картинка змінилася на тремтливі кадри оперативної зйомки: темні ялини під спалахами ліхтарів, розворочена земля і щось маленьке, яскраве, що лежить у брудній рідині. Каті здалося, що вона впізнає рожеву шапочку, яку бачила на дівчинці з новин. «...ніхто... не врятував... смерть... смерть... смерть...» - голос почав двоїтися, потім троїтися. Слово «смерть» почало повторюватися з шаленою швидкістю, перетворюючись на вібруючу петлю, що різала слух, від якої скло у серванті почало дрібно тремтіти.

Мімік відчував її тремтіння. Воно передавалося йому через кістки колін, через кожну пору його імітованої шкіри. Це не були ті обійми, які він бачив у школі - там було несміливе, тепле хвилювання, тут же був чистий, липкий жах, що паралізував волю. Катя плакала, і її сльози - гарячі, гіркі - швидко просочували светр, обпікаючи Міміка своєю справжньою людською сіллю. У цьому знову була винна істота з ящика, яка висмоктувала з Мами життя.