Розділ 8

Решта вечора у квартирі Смирнових минула в тяжкій, сонній тиші. Катя заснула швидко, провалившись у глибокий, безрадісний сон без сновидінь. А ранок зустрів її звичним сірим напівмороком і крижаною водою з крана, яка заледве допомогла розігнати ватяну слабкість у тілі. Під мовчазним, колючим поглядом матері вона нашвидкуруч проковтнула сніданок і почала збиратися.

Перед самим виходом до школи Катя присіла перед Сьомою на коліна. У світлі тьмяного торшера, який вони забули вимкнути з ночі, її обличчя здавалося виснаженим, із темними тінями під очима.

- Дивись, Сьомо. Нудно буде - вмикай. Тільки тихо, - прошепотіла вона, тицьнувши пальцем у важку кнопку телевізора.

Двері захлопнулися з остаточним, сухим брязкотом. Мімік залишився у дзвінкій порожнечі квартири. Сидіти й дивитися на мерехтливі картинки у ящику він не планував. Його живе, вічно голодне нутро, підстебнуте нещодавнім смаком воронячого м'яса, вимагало свободи. Простір чотирьох стін тиснув на нього, як тісна клітка.

Він підібрався до вікна. З його новою плоттю, налитою силою, повернути тугий шпінгалет було простіше, ніж зламати сірник. Вікно розчинилося, впустивши в кімнату крижане, кусюче повітря, яке миттєво перетворило пару від його дихання на іній. Істота видерлася на підвіконня. Тіло кота почало стрімко опадати, наче проколота бульбашка. Кістки з мокрим хрускотом витягувалися, стаючи порожнистими й крихкими, шкіра темніла й грубішала, перетворюючись на жорстке пір’я, що відливало мертвотною синявою. Короткий стрибок у безодню - і ось уже важкий чорний ворон, важко загрібаючи крилами, змив у вугільно-чорне небо.

На вулиці панувала непроглядна, в’язка темінь. Зима тут була жадібною на світло, перетворюючи ночі на нескінченні години крижаного безмов’я. Мімік летів невисоко, відчуваючи, як морозний вітер обтікає його обтічне тіло. Він не полетів за Катею - він і так знав, куди вона піде. Йому було цікаво. Він хотів знати, що ще приховує це селище.

Пролітаючи над річкою, там, де старий, поїдений іржею залізний міст з’єднував два береги, Мімік помітив рух. Внизу, у плямі болісно-жовтого світла єдиного ліхтаря, йшов той самий білоголовий хлопець.

Цікавість, чиста й інстинктивна, змусила його знизитися. Він ковзав за хлопчиком безшумною тінню, майже торкаючись крилами засніжених лап ялин. Антон ішов повільно, його чоботи зі стогоном проламували наст. У якийсь момент він завмер, вдивляючись у темряву узбіччя.

Мімік склав крила і плавно, без жодного шурхоту, опустився на верхівку ліхтарного стовпа. Прямо під ним, у глибокій брудній кучугурі, сиділо щось. Воно було маленьким, загорнутим у пухнасту шубку, а обличчя приховувала помаранчева маска лисиці, яка в цій напівтемряві здавалася справжньою головою звіра із застиглим вискалом. Від істоти пахло снігом, старою хвоєю і чимось ще… чимось, що змусило живе нутро Міміка напружитися.

Антон обережно підійшов ближче, і в цей момент лисиця різко вистрибнула з кучугури. Пролунав сміх - тонкий, лисячий, позбавлений будь-якої людської теплоти. У них зав’язалася розмова. Мімік слухав, вбираючи кожне слово. Його розум однорічної дитини фіксував звуки, пов’язуючи їх з образами.

У якийсь момент Аліса - так назвав її Антон - залізла в кишеню і витягла кілька цукерок. Мімік, що сидів на стовпі, раптом відчув, як його зіниці звузилися до точок. Від цих яскравих обгорток ішов запах. Густий, нудотний, що проймав до самого центру його істоти. Запах старого м’яса, що розклалося, трупної отрути й солодкуватої, нудотної гнилі.

Антон, нічого не підозрюючи, взяв жуйку і поклав її до рота. Аліса єхидно хіхікнула, оголивши в напівтемряві гострі зуби. Вони разом закрокували в бік школи. За ними, боягузливо підібгавши хвоста й скимлячи, плелася та сама облізла шавка, яку Мімік нещодавно ледь не зжер біля магазину.

Мімік перелетів слідом, влаштувавшись на обледенілій гілці прямо біля шкільних воріт. Він бачив, як вони зупинилися в тіні масивної будівлі. Аліса щось нашіптувала Антону, і той стояв як заворожений, дивлячись у порожні очниці її маски.

Раптом Антона хтось гукнув із ґанку. Він обернувся на голос, і в цю єдину мить Аліса скинула голову.

Вона подивилася прямо на Міміка.

Її очі за прорізами маски блиснули хижим, прадавнім вогнем. Вона єхидно усміхнулася, розтягуючи рот до самих вух, і, підмигнувши чорному ворону, блискавично зникла за величезною кучугурою.

Міміка це не злякало, але він зрозумів: його маскування не спрацювало. Ця «лисиця» знала, хто сидить на гілці. Вона відчула в ньому не птаха, а дещо інше. Чужинця.

Антон обернувся і завмер. Аліса зникла. На порожній дорозі, здригаючись від холоду і власного страху, залишилася тільки дворняга. Хлопець здивовано озирнувся, сикуючи зрозуміти, куди поділася його супутниця. У цей момент із ґанку школи донісся грубий регіт. Там, ховаючись від вітру за масивними колонами, курили старшокласники, раз у раз струшуючи попіл у сніг і ховаючи сигарети в кулаках при вигляді вчителів. Один із них, помітивши розгубленого Антона і шавку, що плелася поруч, зліпив щільну крижану сніжку. З коротким вигуком він влучно запустив її в собаку. Шавка заскавучала, бризнула сечею на сніг і, кульгаючи, зникла в темряві.

Антон, зсутулившись під вагою рюкзака, штовхнув масивні вхідні двері й зник у задушливому нутрі школи. Мімік, що сидів на обледенілій гілці в подобі ворона, проводив його некліпаючим поглядом. Йому було цікаво. Туди вічно заходила його мама, а його самого не пускали.

Він зірвався з дерева, чорною тінню ковзнув за кут будівлі, у сирий закуток між цегляною стіною і старим сараєм для інвентарю, що пах пліснявою. Трансформація була стрімкою і вологою. Кістки з різким тріском витягувалися, шкіра натягувалася до дзвону, а пір’я з тихим шелестом втягувалося в плоть, що вирувала. За мить із тіні вийшов хлопчик. Той самий «порцеляновий» дитина з осліпливо білим волоссям, у темній куртці й з рюкзаком за спиною, який тепер здавався єдино вірною формою для цього місця.