Розділ 7

Мороз на вулиці за лічені хвилини пробрався під куртку, кусаючи Катю за щоки й проникаючи до самих кісток. Вітер, колючий і злий, кидав у обличчя жмені крижаного пилу. Сьомі в подобі кремезного пса було байдуже. Його плоть, щільна й чужорідна, не знала, що таке звуження судин чи тремтіння; він просто відчував рух крижаного повітря як механічний тиск на шерсть, не більше.

- Ну й дубачина... - пробурмотіла Катя, ховаючи ніс у колючий комір. Вона обернулася до пса. - Давай, Сьомо, через гаражі зріжемо. Так швидше до магазину добіжимо. Хоч у теплі побудемо.

Пес коротко, уривчасто гавкнув. Звук вийшов напрочуд натуральним, хоча всередині це була лише вібрація його перебудованих зв’язок. Він ішов на пів кроку позаду, як і належить вірному супутнику. Катя, яка з’їла тарілку макаронів, відчувала ситість, але всередині її «тілоохоронця» бушувало полум’я. Сухе тісто ріжків було для нього порожньою масою, несмачним піском, який не давав сили. Його нутро вимагало гарячого, волокнистого, справжнього. Попередня риба бодай віддавала річкою та життям, а макарони були мертвими. Мімік тримав цей голод у вузді, придушуючи його вольовим зусиллям, спрямованим на одну мету - Мама має бути задоволена.

Вони звернули із засніженої дороги в лабіринт гаражів. Атмосфера тут була траурною і якоюсь анархічною. Іржаві залізні коробки вишикувалися в нерівні ряди, схожі на склепи забутих велетнів. Панувала гробова тиша, яку лише зрідка порушував скрип зірваного листа заліза. Під ногами хрустів наст, перемішаний із уламками автомобільних деталей, битим склом і замерзлими купами лайна. Кути воріт були безнадійно обпісяні, а в повітрі застиг запах гнилого ганчір’я та старого машинного мастила.

Катя мимоволі прискорила крок, прагнучи швидше минути цей брудний глухий кут. Її було ніяково в цій тиші. Сьома теж додав ходу, його лапи безшумно впивалися в брудний сніг. Раптом його вуха сіпнулися. З-за повороту, де між гаражами накопичилася гора сміття, донеслося різке, нахабне каркання.

Ворона. Чорна, жирна, наповнена теплом і швидким, пульсуючим життям.

Голод, який істота так старанно пригнічувала, миттєво перегриз пута волі. Інстинкт хижака спрацював швидше, ніж Катя встигла щось зрозуміти. Сьома рвонув із місця, підриваючи сніг потужними поштовхами лап.

- Сьомо! Ти куди?! Стій! - закричала Катя, але пес уже зник за рогом.

Вона побігла слідом, провалюючись у кучугури й лаючись на ходу. Але Сьома був неймовірно швидким. Відірвавшись, він побачив свою ціль - три ворони порпалися в якихось відходах. Птахи запізно залопотіли крилами, відчувши смерть. Одна не встигла.

Мімік не став кусати її як собака. Прямо в стрибку його морда почала змінюватися. Паща розійшлася хрестоподібно, оголюючи чорну воронку, засіяну голками. Він упіймав птаха прямо в повітрі. Пролунав соковитий, нудотний хрускіт - так ламаються сухі сірники. Кістки крил лопнули, тепла, солона кров бризнула на його язик, і жилами розлилася довгоочікувана міць. Він методично, з тваринною жадібністю перемелював пір’я, плоть і порожнисті кістки. Смак заліза й сирого м’яса був божественним.

Почувши вдалині голос Каті, що вигукувала його ім’я, в його дитячому, однорічному розумі спалахнуло правило: «Люди так не їдять». І ще він пам’ятав бажання Мами: «Будь людиною». У його логіці все було просто: якщо він їсть м’ясо, він має робити це в людській формі, щоб бути «як вони», щоб Мама пишалася.

Трансформація зайняла секунди. Кістки стиснулися, шерсть втягнулася, і на місці кудлатого пса виник біловолосий хлопчик у синьому светрі. Він ще не встиг проковтнути останній шматок, коли Катя, важко дихаючи, завернула за ріг.

- Сьомо... ти чого втік... - вона осіклася, зупинившись за пару кроків.

Мімік стояв посеред брудного проходу, притиснувши руки до боків. Він дивився на неї своїм ідеальним порцеляновим обличчям, намагаючись зобразити ту саму «нормальну» усмішку. Але видовище було моторошним. Усе його підборіддя було вимазане густою темною кров’ю. На комірі синього светра розпливалася волога пляма, а з кутика рота, прямо між бездоганно білих зубів, стирчала жорстка чорна пір’їна.

На Катю накотилася така хвиля страху, що ноги стали ватяними. Це не була дитина. Це був монстр, який намагався вдягти маску людини, забувши витерти обличчя після вбивства.

Мімік помітив, як розширилися її зіниці. Він зрозумів: знову помилка. Він швидко провів язиком по губах, злизуючи кров, і рукою висмикнув пір’їну, заштовхуючи її назад у пащу й проковтуючи. Потім він рукавом светра стер залишки трапези з підборіддя, поки його обличчя знову не стало ідеально чистим і безтурботним.

Катя стояла, втиснувшись лопатками в крижаний, поїдений корозією бік гаража. Іржа бруднила її куртку, але вона цього не помічала. Перед нею застиг хлопчик, чия подоба була втіленням досконалості, але від нього віяло важким, нудотним запахом смерті. У морозному повітрі, змішуючись із запахом старого мазуту, виразно поплив аромат міді й кислих пташиних нутрощів - Сьома ще не встиг до кінця перетравити свою здобич, і її залишки теплим вантажем лежали в його утробі.

- Ти… - Катя ковтнула гірку в’язку слину. - Ти що, зжер ворону? Прямо так? Живцем?

Мімік злегка нахилив голову набік, наслідуючи її нещодавній жест. Він бачив, як дрібно тремтять її губи, як пара від її дихання стає рваною. Він хотів, щоб вона пишалася. Адже він так намагався виконати її нещодавній наказ - стати як «вони».

- Так, - відповів він. Його голос, зібраний із уривків чужих зв’язок, пролунав неприродно чисто в мертвій тиші гаражного лабіринту. - Я їв як людина.

Він виділив це слово, куштуючи його на смак. У його простій свідомості, що не знала ні добра, ні зла, вибудувався прямолінійний зв’язок: він прийняв форму хлопчика, він заштовхував м’ясо в рот пальцями, імітуючи рух виделки. Він був людиною в момент поглинання маси. Значить, Мама мала розтягнути губи в ту саму «радісну» гримасу.

Катя відчула, як по хребту стікає липкий холод.