Розділ 5

Зимові сутінки за вікном остаточно загустіли, перетворюючись на липку, синювату імлу. У квартирі Смирнових пахло смаженою цибулею з сусідської кухні та морозною сирістю від вікна. Катя, яка щойно повернулася зі школи, ледь знайшла в собі сили переодягнутися. Шкільна сукня з колючим комірцем полетіла на стілець, змінившись старою домашньою футболкою та розтягнутими трико. Вона пройшла у свою кімнату і, не запалюючи світла, впала на ліжко. Пружини відгукнулися звичним, тужливим рипінням, а пил із покривала ліниво знявся в повітря.

Мімік, який увесь цей час сидів на підвіконні і спостерігав за тим, як за вікном гойдаються голі гілки дерев, м'яко зістрибнув на підлогу. Він безшумно застрибнув на ліжко і повільно видерся Каті на живіт. Дівчинка не поворухнулася, тільки важко зітхнула, відчуваючи приємну важкість улюбленця. Її долоня сама собою лягла на сіру голову Сьоми, методично перебираючи м'яку шерсть за вухами.

- Знаєш, Сьомо… - голос Каті в порожній кімнаті звучав глухо й ображено. - Поліна сьогодні знову… Всі на неї витріщалися. Дурепа вона, Сьомо. Скрипалька вошива. Терпіти її не можу. Всі думають, що вона якась особлива, а вона просто лялька.

Мімік не розумів, хто така «Поліна» чи що таке «лялька», але він шкірою відчував вібрацію її голосу. Ця вібрація була сповнена чимось гострим і гірким, що у людей називалося заздрістю. Істота завмерла, вбираючи цей звук, намагаючись запам'ятати, як напружуються м'язи її живота при кожному слові.

- Ех, Сьомичу, - Катя заплющила очі, і в напівтемряві її обличчя здалося зовсім блідим. - От якби ти міг стати людиною. Справжньою. Красивим таким… Щоб ми разом ходили до школи. Ти б їм усім показав, де раки зимують. Ти б був моїм єдиним другом. Назавжди. Тільки моїм.

Для Міміка, чий розум усе ще був простим і прямолінійним, ці слова не були марною мрією. У його живому, жадібному до навчання мозку вони прозвучали як чітка вказівка. Мама хоче, щоб він був людиною.

Істота різко зістрибнула з ліжка.

- Ти куди це, Сьомо? - Катя розплющила одне око, ліниво стежачи за сірою плямою в центрі кімнати.

Мімік не відповів. Він встав посеред килима, де світло від вуличного ліхтаря падало вузькою смугою. У його пам'яті виринали образи, які він бачив за ці дні. Обличчя перехожих, сусідів, дітей… Але один образ закарбувався особливо чітко - той хлопчик із чорної машини. Біле волосся, як у зайця.

Трансформація почалася без попередження.

Це не було миттєвим дивом. Це була болісна, жива перебудова. Катя скрикнула і піднялася на ліктях, не в силах відвести погляду. Вона бачила, як сіре тільце кошеняти почало неприродно роздуватися. Під шкірою щось завирувало, заходило ходором, наче всередині Сьоми ворушилися десятки живих змій.

Пролунав сухий, різкий тріск - так ламаються в тиші сухі гілки. Це подовжувалися кістки, витягуючись і перебудовуючись у нові суглоби. М'язи натягувалися до дзвону, а потім із вологим хрускотом розходилися, поступаючись місцем новим волокнам. Сіра шерсть не випадала - вона втягувалася всередину пульсуючої плоті, а на її місці проростала гладка, лякаюче біла шкіра.

Катя втиснулася в спинку ліжка, закривши рот руками. За кілька секунд перед нею вже не було кота. На підлозі копошилася купа блідого м'яса, яка стрімко набувала форми. Витягнулися ноги, оформилися вузькі плечі. На голові, наче нізвідки, густим каскадом виросло сліпуче біле волосся - м'яке, як заячий пух.

Мімік не знав, що одяг можна знімати. Для нього шерсть вовка чи шкурка зайця були єдиним цілим із тілом. Тому його плоть сама сформувала «одяг» - синій шерстяний светр і темні штани. На дотик вони були такими ж теплими й живими, як шкіра, але зовні виглядали як звичайна тканина, тільки підозріло рівна.

Коли все затихло, у кімнаті стояв хлопчик років десяти. Він був занадто ідеальним. Його обличчя здавалося висіченим із порцеляни: жодної пори, жодного прищика, жодного крихітного шраму чи родимки. Симетрія була абсолютною, лякаючою, неживою. Великі, ясні очі дивилися на Катю, не кліпаючи.

Тишу кімнати переривав тільки мірний, байдужий стук настінного годинника. Катя зблідла так, що стала майже одного кольору з цим хлопчиком. Вона дивилася на істоту, яка пахла її котом, але виглядала як живий манекен.

Первісний жах, який вона так довго пригнічувала, вирвався назовні. Катя схопилася з ліжка, ледь не спіткнувшись об край килима, і, видавши дикий, надривний крик, кинулася геть із кімнати.

- А-а-а-а-а! - закричала вона, мчачи в бік кухні. Вона влетіла в приміщення, сподіваючись знайти захист у матері, але кухня зустріла її мертвою тишею і холодним блиском чистої раковини - мама ще не повернулася з роботи.

Мімік завмер. Він почув звук і тут же відкрив рот.

- А-а-a-a-a! - повторив він.

Голос був точною, бездоганною копією Катиного крику, але в ньому не було страху - тільки порожня акустична імітація. Він спробував зробити крок за нею, піти слідом за Мамою, як робив завжди. Але його розум, звиклий до чотирьох лап чи крил, не зрозумів механіку цієї нової, нестійкої конструкції.

Щойно він переніс вагу на одну ногу, центр ваги змістився. Коліна підкосилися. Мімік із важким, м'ясним звуком упав плазом на лінолеум, зачепивши головою край столу. Він борсався на підлозі, безпорадно рухаючи руками й ногами, як викинута на берег риба, не розуміючи, чому це величезне, неповоротке тіло не слухається його команд.

Холодне, застояне повітря кухні обпекло легені Каті, але вона цього не відчула. Її пальці, онімілі й побілілі від судомного затиску, зімкнулися на руків'ї важкого кухарського ножа. Це було старе, ще радянське лезо з вуглецевої сталі, яке Лідія Павлівна щонеділі методично доводила до бритвеної гостроти. У тьмяному, жовтяничному світлі єдиної лампочки над раковиною сталь матово блиснула, обіцяючи швидку розправу.

Тремтячою ходою, притискаючи лікті до боків, щоб угамувати серце, що калатало в ребрах, Катя повернулася у свою кімнату.