Розділ 4

Сутінки вповзли у квартиру непомітно, густими синіми тінями забиваючись у кутки та під ліжко. Катя спала глибоко, її дихання було важким після пережитого жаху, а пальці навіть уві сні міцно стискали край ковдри. Її пробудження було різким: тишу передпокою розірвав знайомий до болю перебір ключів - тонкий металевий дзвін, за яким послідував скрегіт ключа у розхитаній замковій щілині. Мама повернулася.

Катя ривком сіла на ліжку, струшуючи з себе липкі залишки кошмару. Вона заплющила очі і солодко, аж до хрускоту в суглобах, потягнулася, вигинаючи спину. Сьома, що дрімав на краю покривала, миттєво схопився. Він точно повторив її рух: витягнув передні лапки, високо задер хвоста і широко позіхнув, здригаючись усім тілом.

Катя зіскочила з ліжка і, ляпаючи босими ногами по прохолодному лінолеуму, вибігла в коридор. Лідія Павлівна якраз зачинила двері і почала стягувати важке пальто, від якого віяло різким вуличним холодом і запахом сирості. Не встигла вона повісити його на гачок, як Катя рвучко притиснулася до неї, обхопивши руками за талію і вткнувшись обличчям у колючу вовну коміра.

Цей раптовий, розпачливий порив любові ввів матір у справжній ступор. Вона завмерла з розстебнутим шарфом у руках, дивлячись на маківку доньки.

- Катю? Ти чого це? - Лідія Павлівна обережно вивільнила долоню і приклала її до чола доньки. Рука була холодною з морозу. - Гаряча якась… Невже температура?

Мати потримала долоню, хмурячись, але лоб був сухим. Вона зітхнула, знімаючи чоботи і акуратно ставлячи їх на газету, щоб стікала тала вода.

- Що сталося?

- Ні, мам… - Катя відсторонилася, її голос усе ще трохи вібрував. - Тут світло вимикалося. І телевізор… там новини були страшні про дівчинку, а потім екран став білим. І там… там був козел. Величезний, з рогами. Він прямо на мене дивився!

Лідія Павлівна пройшла на кухню, на ходу розв'язуючи фартух. Вона слухала доньку з тією м'якою, але твердою поблажливістю, яку зазвичай приберігала для найбільш вразливих першокласників.

- Ой, Катю, ну які козли в телевізорі? Я ж вранці на дверях під'їзду оголошення бачила: попереджали, що будуть ремонтні роботи на підстанції, можливі відключення. А телевізор твій просто «глюкнув» від перепаду напруги. Хіба мало які перешкоди на екрані вискочать, коли світло миготить? Навигадувала собі страшилок у темряві…

Катя замовкла. Версія мами була такою простою. Їй дуже хотілося вірити, що білі очі істоти були лише грою світла і поганого сигналу. Вона мимоволі кивнула, погоджуючись, хоча в глибині душі все ще відчувала холод.

Але Сьома, що сидів у тіні за кухонними дверима, пам'ятав усе інакше. Він пам'ятав, як плавно і беззвучно танув у повітрі рогатий силует. Це не було «перешкодою». Це була присутність, яку він зафіксував усіма своїми чуттями.

Мати почала викладати продукти з важких поліетиленових пакетів, що шаруділи. На столі з'явилися пачка макаронів-ріжків, батон хліба в целофані, пляшка молока і рожеві сосиски.

- Допомагай давай. Ось, купила рибину твоєму Сьомі, - вона витягла з сумки згорток у пожовклій газеті. - Свіжий завіз, сказали.

Вона розгорнула папір. На столі лежала річкова риба - срібляста, з каламутними очима і виразним запахом тхні. Лідія Павлівна гидливо підчепила її за хвіст і поклала на щербату тарілку, яку одразу поставила на підлогу в кутку.

- Їж, подарунок тобі.

Поки Катя і мама базікали про ціни та завтрашні уроки, Мімік наблизився до тарілки. Він ніколи не їв рибу в такій формі, але його живе нутро вимагало їжі.

Те, що сталося далі, зайняло не більше десяти секунд. Сьома не став акуратно обгризати плавники. Його щелепа беззвучно розійшлася в сторони трохи ширше, ніж належить звичайному коту. Він вчепився в рибину впоперек хребта. Кухнею рознеслося вологе хлюпання і швидкий, дрібний хрускіт - так лопаються сухі гілки в багатті.

Мімік поглинав її цілком. Гостра луска дряпала піднебіння, але тут же розчинялася в його гарячому нутрі. Хребет хруснув і зник, плавники втягнулися в глотку. За мить на тарілці не залишилося жодної кісточки, жодної краплі слизу, жодного клаптика луски. Сьома швидко облизнувся, прибираючи останні сліди, і підняв невинний погляд на людей.

Катя та її мама на секунду замовкли, дивлячись на абсолютно порожню тарілку.

- Вже? - Лідія Павлівна здивовано кліпнула. - Почекай-но… Я ж тільки-но її поклала. Катю, я точно пам'ятаю, що риба була… ну, з долоню заввишки. Як він міг її так швидко проковтнути? Він її що, цілком заковтнув, не жуючи?

У її голосі на мить промайнула іскра справжнього, холодного сумніву. Вона подивилася на Сьому, який сидів нерухомо, виглядаючи як звичайнісіньке, сите кошеня. Звичайні коти довго пораються з кістками, гарчать, залишають луску на підлозі…

- Ну, він просто дуже голодний був! - швидко вставила Катя, відчуваючи, як у неї самої побігли мурашки по спині. - Ти ж бачила, який він був худий.

Мати ще пару секунд дивилася на кота, а потім хитнула головою, відганяючи дивне відчуття. Зрештою, в її світі все мало мати логічне пояснення.

- Прірва якась маленька… - пробурчала вона. - Ладно, мий руки. Макарони зараз зварю.

Мімік же сидів і не розумів, що викликало таку увагу. Риба була маленькою - всього лише розміром з пару сосисок, якими його годували раніше. Він не відчував ситості, його тіло все ще вимагало набагато більшого.

Вечеря у недільний вечір тягнулася довго і ліниво. На кухні було тепло, у повітрі висіла пара від свіжозварених макаронів і запах підсмажених сосисок. Катя і Лідія Павлівна їли мовчки, занурені кожна у свої думки. Сьома сидів під столом, прихований довгою скатертиною, і його жовті очі уважно стежили за рухами Катиних рук.

Дівчинка раз у раз непомітно опускала долоню вниз, згодовуючи кошеняті шматочки, які їй самій не лізли в горло: обрізки жиру, підсохлий край хліба, шматок недоїденої сосиски. Мімік не був перебірливим. Його живе нутро, що вічно вимагало енергії, приймало все з однаковою жадібністю. Він обережно, майже ніжно забирав їжу з її пальців, намагаючись не зачепити їх своїми лякаюче гострими зубами.