МОЇ БРОДИ

МОЇ БРОДИ

Ось тут зустрілися два князі,

Вже славні і відважні,

Це місто вже було наразі,

Все починалося - це було справжнім.

Одного дня той князь великий,

Згадав про зустріч словом ту,

Той край тоді, ще був безликий,

Хоч і поєднував турботу й доброту!

Що було далі невідомо нам,

Мабуть жили, трудилися завзято,

Допоки не прийшов сам хан,

Та знищив все довкола клято.

Той хан ішов з країни у країну,

Він був жорстокий, дуже злий,

Приніс він горе й в Україну,

Ім’я його тоді - було Батий.

Хоч України, в нас ще не було,

В минуле дуже трішки озирнусь,

Тут гомоніло все й гуло,

Це була казка – наша Русь!

Те згодом місто, зайняв новий князь, я знаю,

Чи то він руський, чи литовський,

Не довго князював в тім краю,

Допоки не прийшов король, той польський.

Так з року в рік, з сторіччя у віки,

Ми переходили з рук в руки,

Та єдність залишалась назавжди,

Ми не могли померти тут, від скуки.

Немов у казці тут було,

Тут добрі люди, спокій й тиша чиста,

Спочатку було це село,

Та стало містом, дякую пречиста!

Ось згодом, ті болота й броди,

Почали називати Любич,

Лишились тільки Старі Броди,

Заходь у гості, як колись тут будеш!

Жили у місті й торгували браво,

Все місто було, мов бджолиний той рій,

Та ось отримали ми магдебурзьке право,

І здійснення всіх заповітних мрій.

Почались ярмарки й розваги,

Торгівля йшла вже повним ходом,

Про місто вже знали, від Відня й до Праги,

Тоді ми були єдиним народом!

Тут поєднались життя і народи,

Не було тут місця поганим і злим,

Красиво завжди розцвітали ті Броди,

Тоді, це був наш Єрусалим!

Та трохи згодом в місті, був новий господар,

Так-так, купив його за пів ціни,

Тепер усього, він тут став володар,

І нашої в тому, немає вини!

Ось наше місто розцвіло, змужніло,

Раділи люди наче навкруги,

І в кожного було, якесь тут діло,

Збирались тут і друзі й вороги.

Тут були завжди гості видатні,

Були вони проїздом, або запросив пан,

Хтось ходив пішки, хтось був на коні,

Тут був Хмельницький й де Боплан.

І був свій замок– ця міська фортеця,

Що мала захищати нас усіх,

Та відголос його, аж до сих пір несеться,

Занапастили з часом ми його, це наш тепер вже гріх.

Ще з тих часів, старої долі,

Стоїть костел, стоять церкви,

Ми завжди прагнули до волі,

Побожні люди тут: і я, і ти, і ви!

І пробігали часом турки й татари,

Поляки були тут і москалі,

Та кожен тут свободою вже марив:

Старі, дорослі і малі.

Та кожного разу, так часто,

У місто в’їжджав – новий господар,

І потім, усім він вже хвастав,

Він тут усе, він тут володар.

Закінчилось зненацька це дійство,

І загинула Річ Посполита,

Та ми опинились, під гнітом австрійським,

Почалася ера вже кров’ю налита.

Це місто горіло й палало,

І знову в пітьмі ми і знов,

Так довго, так вічно, так мало,

Живе тут і радість й любов!

Та знову це місто, війна охопила,

Нове прокляте протиборство,

Тепер вже й його кров окропила,

Було воно Австро-Угорським.

І знову з рук в руки, моє ти, пробач,

Переходило місто це славне,

Стій тихо, не йди, дитино не плач,

Це все не потрібно, це марно.

Тепер вже охоче, всі Броди ділили,

Чи то ті поляки, чи то москалі,

Та між собою, вони нас поріднили,

Бо ми галичани, та й досі живі.

Та прийшов окупант до нас знову,

Тепер то був вже поляк,

Ото ж, не забудемо свою рідну мову,

Бо тепер, вже без неї ніяк.

Натерпілося місто та знову біда,

Прийшла з краю німецького знову,

Чи то був вівторок чи то середа,

Нас бомбили за віру і мову!

Прийшов окупант – німець тепер,

Його називали нацист,

Він знову на нас, нащось попер,

І снарядів тепер, чути лиш свист.

Та місто, не встигало вставати з колін,

Тепер вже совєти прийшли,

Хоча у нас і був свій загін,

Поради ніде не знайшли.

І з того часу, так живемо,

Ми думали, що все скінчилось,

Та гордо Броди його звемо,

Це все мені неначе снилось.

Та знов війна прийшла до нас,

І хоч не в місто, а в країну,

І не навчив нічому час,

Так шкода, біль за Україну.

Та наше місто тепер гордо,

Народжує нових героїв,

Ми йдемо бить москальську морду,

По одному, по двоє, по троє.

На жаль, тут знов присутня біль,

Тривога, ніч пройде без снів,

Немов розсипав тут хтось сіль,

Втрачаємо своїх синів!

Не здається ніколи, ніколи не згине,

Тримаймося єдиний народе,

І битися будуть, доки всі не загинуть,

Бо це моє місто – це Броди!