Богдан Хмельницький

Богдан Хмельницький

Кричав в чистім полі: «Богдане!»

Усім вже відомий Богун,

Та ляхам, та смерть вже настане,

Як нам передбачив віщун.

Зняв шапку з чола, та потер трохи вуса,

Війною замучений муж,

І розрубав, двом ляхам він пуза,

Був сам він управний, як вуж.

І бризнула кров козаку на лице,

Кров чужа та віками ворожа,

Якби ж знав він колись, що почнеться оце,

Війна за свободу – мов кара Божа!

«Та як помилявся, який був сліпий»,

Бурчав там під носа Хмельницький!

І став він на мить, мов той німий,

Був погляд його войовничий.

«Тож давайте браття, рубати їх всіх,

Не настане пощади нікому»,

І здійнявся навколо рясний, дзвінкий сміх,

«Всіх уб’ємо й підемо додому!»

«Нині першим у бій, піде наш Кривоніс,

Читаю наказ вже від себе,

І щоб ти брате мій, перемогу приніс,

Усім серцем я вірю у тебе»!

Задзвеніли шаблюки, загуркотіли пістолі,

Хмельницький сидів на коні,

І чекав він, чекав подарунок від долі,

Все собі і тобі і мені.

Стихло все, немов уві сні,

Лиш бою туман, стояв до сих пір,

Й гарячий піт стікав по спині,

Я там був - хоч вір, хоч не вір.

То треба було забирати свободу,

В народу, котрий б’ється на смерть?

Нема переводу козацькому роду,

В тих ляхів усе шкереберть .

Та посеред поля, три постаті разом,

Стояли на ворожих кістках,

Ми всю ту нечисту заразу,

Переб’ємо у наших містах.

Не залишиться жодного ляха,

На українській землі,

І заб’є вже Богдан останнього цвяха,

В надгробок ворожий, тепер вже у повній імлі!