62

Зоряна сиділа, її пальці стискали ніж, а в голові визрівав план — маленький, підступний, із присмаком солодкої помсти. Біля Олесі на столі стояв графін із вишневим соком — густим, темно-червоним, домашнім, його колір манив, як спокуса. Зоряна потягнулася до нього, її рухи були нарочито незграбними, вона підняла графін і різко висмикнула руку. Сік хлюпнув через край, краплі бризнули на Олесину сукню, залишивши яскраві плями на світлій тканині. Олеся скрикнула, її очі розширилися від шоку, а всі за столом завмерли — виделки зависли в повітрі, розмови стихли в одну мить.

— Ой, вибач! — Зоряна округлила очі, її голос тремтів від удаваної провини, а губи скривилися в невинній гримасі. Вона притиснула долоні до щік і награно схлипнула. — Я не хотіла, це випадково сталося!

Олеся схопила серветку, її руки тремтіли, коли вона намагалася витерти плями, а обличчя почервоніло від сорому й гніву.

— Ти що, серйозно? — вигукнула вона, її голос зірвався. — Це ж нова сукня! Подарунок Максима!

Артем Олександрович встав, його брови насупилися, але голос залишався спокійним.
— Нічого страшного, Олесю, — сказав він, кинувши швидкий погляд на Зоряну. — Зараз дамо тобі щось із одягу Зоряни, а хімчистку оплатимо. Зіронько, принеси що-небудь.

Зоряна хмикнула, її губи скривилися у ворожій усмішці, але вона кивнула.
— Звісно, тату, зараз принесу, — відповіла вона, її тон був солодким, як той сік, але очі блиснули зловтіхою.
Вона піднялася й попрямувала до гардеробу, її кроки гупали впевнено по дерев’яній підлозі. У голові вже крутилася картинка — вона знала, що вибере. У шафі її рука потягнулася до яскраво-червоної сукні — короткої, до непристойності, із закритим верхом, але такої довжини, що ледве прикривала стегна. Ідеально, подумала Зоряна, кидаючи сукню на ліжко в гостьовій кімнаті. Вона повернулася до зали й гукнула, її голос був легким, майже безтурботним:

— Олесю, іди перевдягнись, усе готово в гостьовій!

Минуло кілька хвилин, але Олеся не поверталася. Гомін за столом стих, усі перезирнулися, Софія Тарасівна зітхнула, а Петро Іванович кашлянув. Максим різко встав, його брови насупилися, а губи стиснулися в тонку лінію.
— Я гляну, що там так довго, — буркнув він і попрямував до гостьової, його кроки гуділи по коридору.

Зоряна почекачила кілька секунд, її серце калатало від передчуття, а потім пішла слідом, тримаючись на відстані. Вона зупинилася в коридорі, сховавшись за рогом, коли побачила Максима — він стукав у двері, його голос був напруженим, але стриманим.

— Олесю, що сталося? — гукав він, кулак гупав по дереву. — Відкрий, будь ласка, скажи, що не так!
З-за дверей долинали схлипи — глухі, уривчасті, сповнені злості й болю.
— Максиме, іди геть! — крикнула Олеся, її голос тремтів. — Я не хочу тебе бачити!
— Та що там таке? — наполягав він, стукаючи сильніше. — Олесю, відкрий, поговоримо нормально!

Нарешті двері різко відчинилися, і Олеся стояла там — із почервонілими очима, у тій самій червоній сукні. Її ноги тремтіли, коротка тканина оголювала більше, ніж приховувала, а обличчя пашіло від гніву. Максим ковтнув, його очі розширилися, а голос затремтів.

— Олесю, що це? — видихнув він, його погляд ковзнув по сукні. — Ти ж не серйозно в цьому?
Вона кинула на нього лютий погляд, пальці стиснули поділ сукні так, що кісточки побіліли.
— Це лежало на ліжку! — випалила вона, її голос зірвався на крик. — Мабуть, Зоряна дала! Але не це мене розлютило — я впізнала цю кімнату! З тих фото, Максиме, пам’ятаєш? Усе співпадає — шпалери, ліжко, вікно!

Максим завмер, його обличчя зблідло, а голос став тихим, майже благальним.

— Олесю, заспокойся, — почав він, заїкаючись. — Це підстава, друзі пожартували тоді, я клянуся, це не те, що ти думаєш…
— Не те, що я думаю? — перебила вона, сльози котилися по щоках. — Ти брешеш! Ти був тут із Зоряною, я знаю! Це та сама кімната, не вигадуй!
— Олесю, послухай мене! — крикнув він, його руки піднялися в розпачливому жесті. — Я тобі правду кажу, це був дурний жарт, я не…

Вона не дала йому договорити, розвернулася й рвонула з гостьової, її кроки гупали, як удари серця, ледь не збиваючи Зоряну, яка стояла в коридорі, спостерігаючи з тіней із тонкою усмішкою. Олеся вибігла на подвір’я, її голос тремтів, коли вона кричала щось незрозуміле. Максим кинувся за нею, його крик різав повітря.
— Олесю, куди ти? — гукав він, його руки розкинулися в розпачі. — Стій, поговоримо!

Усі повиходили на подвір’я — Артем Олександрович хмурив брови, Софія Тарасівна стискала губи, Петро Іванович щось бурмотів Марині. Олеся підбігла до дороги, махнула рукою, і якась машина — стара сіра “Лада” — зупинилася. Вона сіла на заднє сидіння й грюкнула дверима, авто рвонуло з місця. Максим кинувся до своєї машини, його пальці тремтіли, коли він шукав ключі, але Петро Іванович схопив його за плече.
— Максиме, зупинись, — сказав він, його голос був твердим, як камінь. — Ти збуджений, не сідай за кермо, це небезпечно.
— Та відпусти мене, тату! — гаркнув Максим, його очі блиснули люттю. — Я маю її наздогнати, вона ж не знає, куди їде!
— Ти не в тому стані, щоб ганяти, — наполягав Петро Іванович, його рука стиснула міцніше. — Заспокойся спочатку, подумай головою!
— Та що ти мені вказуєш? — крикнув Максим, його голос зірвався. — Це моя справа, відчепися! Я не буду тут стояти, коли вона в якомусь тарантасі з незнайомцем!
— Максиме, я твій батько, слухай мене! — гаркнув Петро Іванович, його тон став різким. — Ти зараз наламаєш дров, сядь і подихай!
Максим рвонув руку, його обличчя почервоніло від гніву.
— Та пішов ти зі своїми порадами! — випалив він, вириваючись. — Я поїду, і все!

Він стрибнув у машину, двигун загудів, шини завищали по гравію, і він рвонув із місця, залишивши за собою хмару пилу. Машина Олесі вже зникла за поворотом, і Максим зупинився на узбіччі, його подих був важким. Він ударив по керму — раз, другий, кулак гупнув із глухим звуком. Діставши телефон із кишені брюк, він набрав номер, пальці тремтіли. Слухавку взяла Зоряна — її голос пролунав тихо, але гостро.
— Алло? — сказала вона, її тон був холодним.
Максим, не розібравши, почав кричати:
— Олесю, що ти твориш? Повертайся, я все поясню! Це не те, що ти думаєш, чуєш? Ти сіла в якусь тачку, це ж небезпечно! Де ти зараз?
— Твоя ненаглядна залишила телефон у нас, — перебив її голос, різкий, як лезо. — Це я, Максиме.
Він завмер, його подих зупинився на мить, а потім вибухнув знову.
— Ти?! — гаркнув він, голос тремтів від люті. — Зоряно, це ти все влаштувала, так? Ти спеціально ту сукню дала, спеціально її довела! Ти ненормальна, знаєш? Чому ти це робиш? Чому ти не можеш просто відчепитися від нас? Я тебе ненавиджу, ти все зіпсувала!
— Максиме, заспокойся, — відповіла Зоряна, її голос був сталевим, але спокійним. — Ти сам усе зіпсував, не я. Ти ж знаєш, що та кімната — не просто жарт друзів.
— Та що ти несеш? — крикнув він, його голос зірвався на хрип. — Ти хвора на голову! Ти думаєш, що можеш отак лізти в моє життя й руйнувати все? Ти жалюгідна, Зоряно, жалюгідна й підла!
Вона мовчала, її пальці стиснули Олесин телефон, очі блищали — не від сліз, а від чогось глибшого, темнішого. Максим продовжував кричати, його слова лилися потоком:
— Я не хочу тебе більше бачити, чуєш? Ти отруїла все! Якби не ти, вона б не поїхала, не сиділа б зараз у тій машині! Якщо з нею щось станеться, це на тобі буде!
Зоряна видихнула, її голос нарешті прорвався, тихий, але пронизливий:
— А ти подумай, чому вона так відреагувала, Максиме. Може, не я тут головна проблема?