61

Марина поралася в обідній залі — розкладала виделки, ложки, поправляла тарілки, її руки рухалися швидко, ніби танцювали над столом. На кухні шипіли салати, закуски, гарнір до м’яса парував у мисках, а запах смаженого з мангалу тягнувся з подвір’я. Там Артем Олександрович і Петро Іванович стояли над вогнем, їхні голоси гуділи в бурхливій суперечці — то про вугілля, то про ціни на тканини. Зоряна, сховавши сльози за дверима, видихнула, пальці стиснулися в кулаки. Вона розправила плечі, натягнула на обличчя стервозну посмішку й повернулася до вітальні. Там, на диванчику біля каміну, Максим і Олеся сиділи в обіймах — його рука лежала на її плечі, а вона всміхалася, ніби щойно виграла джекпот. Зоряна сіла навпроти, погляд гострий, як ніж, усмішка тонка, ніби натягнута струна.

Олеся відкрила рот, брови злегка насупилися, готова спитати: “Щось не так?”, але двері скрипнули, і до кімнати ввійшла Софія Тарасівна. Елегантна, у світлій блузі й з ідеально вкладеним волоссям, вона кинула швидкий погляд на Олесю, тихо хмикнула й підсіла до Зоряни. Її присутність наповнила простір ароматом парфумів і вагою досвіду.

— Зорянко, як твоє самопочуття? — почала Софія Тарасівна, голос м’який, але з ноткою турботи. — Треба себе берегти, знаєш. От я в молодості часто хворіла — вдягалася не за погодою, ганялася за модою. Кондиціонери вмикала, щоб бути в тренді, як усі. А потім зрозуміла — здоров’я дорожче. Зараз уже років двадцять ні разу не хворіла, уявляєш?

Зоряна всміхнулася — щиро, хоч і крізь втому.

— Уявляю, — відповіла вона, голос тихий, але живий. — Я цього тижня відчула, як це — не слухати себе. Спека, кондиціонер у машині, а потім бац — і бронхіт. Тепер думаю, може, варто було шаль накинути, як Марина радила.

Софія Тарасівна кивнула, очі блиснули розумінням.

— От-от, шаль — це мудро. У нас колись модно було влітку в легких сукнях ходити, а я ще й вікна в машині відчиняла навстіж. Доки не злягла з температурою на місяць — не дійшло. А ти ж молода, встигнеш навчитися.

Олеся, сидячи навпроти, подалася вперед, голос задзвенів, ніби вона чекала цього моменту.

— А я завжди вдягаюся за погодою! — сказала вона, усмішка широка. — Максим каже, що я занадто обережна, але краще так, ніж хворіти.

Зоряна й Софія Тарасівна навіть не глянули в її бік — їхні погляди залишалися з’єднаними, ніби Олесі тут не було. Софія Тарасівна поправила браслет на зап’ясті й продовжила.

— Знаєш, Зорянко, головне — слухати своє тіло, — сказала вона. — От я тепер у спеку чай із малиною п’ю, а взимку — шкарпетки вовняні вдягаю. І ніяких кондиціонерів, тільки свіже повітря.

— Малина — це хороша ідея, — підхопила Зоряна, тон тепліший. — Марина мені весь тиждень її заварювала, хоч я й бурчала. А шкарпетки… може, спробую, хоч і не люблю, коли жарко.

Олеся знову встряла, голос став гучнішим.

— А я люблю імбирний чай! — вигукнула вона, очі блиснули. — Він такий пряний, і Максиму подобається, коли я його готую.

Софія Тарасівна злегка примружила очі, але не обернулася, а Зоряна стиснула губи, приховуючи усмішку. Вона нахилилася ближче до Софії Тарасівни.

— А я от імбир не люблю, — сказала тихо, ніби ділилася секретом. — Занадто різкий. Краще вже ромашка — спокійніше.

— Ромашка — це класика, — погодилася Софія Тарасівна, голос м’якший. — Моя мама завжди її заварювала, коли я кашляла. Допомагало.

Олеся знов подалася вперед, пальці стиснули руку Максима.

— А ромашка мене дратує, — сказала вона, тон трохи різкий. — Такий нудний смак!

Зоряна й Софія Тарасівна продовжили розмову, ніби її слів не чули, голоси перепліталися в тихій бесіді, а Олеся відкинулася на спинку дивана, усмішка згасла.

Коли м’ясо було готове, усі зібралися за столом у обідній залі. Димний аромат шашлику змішався з запахом свіжих салатів, тарілки дзенькали, голоси гуділи. Обговорювали погоду, ціни на бензин, плани на осінь — нейтральні теми, що тримали розмову в безпечних межах. Артем Олександрович відкинувся на стільці, погляд ковзнув до Олесі, і він усміхнувся — тепло, але з ноткою цікавості.

— Ви з Максимом гарна пара, — сказав він, голос низький, доброзичливий. — Такі молоді, а вже про весілля думаєте.

Олеся почервоніла, пальці стиснули виделку, усмішка розквітла.

— Дякую, Артеме Олександровичу, — відповіла вона, голос тремтів від радості. — Я справді щаслива з ним.

Зоряна стиснула губи, очі звузилися, і пробурмотіла собі під ніс, так тихо, що слова загубилися в гудінні розмови:

— Звісно, щаслива, за майбутнього власника компанії виходить заміж.

Вона ковтнула шматок салату “Цезар”, щелепа рухалася різко, ніби жувала не лише їжу, а й емоції. Ніхто не почув — усі продовжили говорити про щось інше, але Максим, сидячи навпроти, нахилився ближче до столу. Його нога легенько штовхнула її під столом — не сильно, але відчутно. Зоряна підскочила, виделка дзенькнула об тарілку, і вона кинула на нього хмурий погляд — гострий, як лезо. Він відповів тим самим, очі блиснули викликом, але рота не розтулив. Усі навколо продовжували бесіду, не помічаючи, як між ними спалахнула мовчазна війна — погляди стикалися, ніби мечі.