60

Неділя почалася з тихого стуку в двері — Зоряна розплющила очі, її голова ще гуділа від утоми, але кашель уже не різав горло так сильно. Вона потягнулася, ковдра зісковзнула, коли голос Марини пролунав із-за дверей.

— Зорянко, вставай, снідати пора! — гукнула вона, її тон був теплим, але наполегливим. — Таблетки пити треба.

— Іду, — буркнула Зоряна, її голос був хрипким, але живим. Вона сіла на ліжку, її погляд ковзнув до вікна — за шибками небо було блідо-сірим, але сонце вже пробивалося крізь хмари, обіцяючи теплий день.

Думки одразу закрутилися довкола традиційного недільного обіду з Ткаченками. Минулого тижня його не було — її хвороба, лікарня, Артем Олександрович, який не відходив від неї, зробили своє. Ткаченки телефонували, цікавилися її самопочуттям, передавали через батька побажання видужати, і Зоряна знала: сьогодні вони приїдуть. Вона могла б сказати, що ще хвора, що не хоче їх заразити, але це не спрацювало б — вони б усе одно з’явилися. У глибині душі зажевріла маленька надія: може, Максим не приїде. Вона відкинула ковдру, її ноги торкнулися прохолодної підлоги, і поплелася до ванної.

Теплий душ огорнув її парою, змиваючи залишки слабкості. Зоряна швидко нафарбувала вії — лише туш, щоб очі здавалися живішими, — і натягнула джинси й обтягуючу білу футболку. Її волосся, ще трохи вологе, спадало на плечі, коли вона вийшла до кухні. Там пахло млинцями й згущенкою — її улюблені, і на душі стало тепліше.

Артем Олександрович сидів за столом, його пальці гортали щось у смартфоні — шукав поставщиків тканин, робота наздоганяла його після тижня в лікарні. Зоряна сіла поруч, її рука потягнулася до тарілки з млинцями, а очі ковзнули до екрана батька.

— Ось цей непоганий, — сказала вона, тицьнувши пальцем у назву компанії. — У них шовк завжди вчасний.

Він хмикнув, його брови злегка піднялися.

— Ти права, — відповів він, його голос був низьким, але теплим. — Треба буде зателефонувати.

Марина гуділа на кухні — різала овочі для салату, перевіряла м’ясо для мангалу, її рухи були швидкими й злагодженими. Зоряна намастила млинець згущенкою, її думки гуділи — обід, Ткаченки, Максим. Вона ковтнула таблетку, запивши її чаєм, і відчула, як у грудях наростає хвилювання.

Близько першої години подвір’я загуділо — звук двигуна, хрускіт гравію під колесами. Ткаченки приїхали. Зоряна виглянула з-за дверей: Петро Іванович і Софія Тарасівна вийшли з машини, несучи кошик із фруктами й пакет цукерок. Артем Олександрович вийшов їх зустрічати, обійми, теплі слова — усе, як завжди. Але потім двері пасажира відчинилися, і Зоряна завмерла. Максим ступив на землю, його рухи були впевненими, але повільними. Він обійшов машину й відчинив двері для Олесі. Її усмішка засяяла, як сонце, коли вона вискочила з авто, тримаючи в руках паперовий пакет.

— Ні, ні, ні, — прошепотіла Зоряна сама собі, її серце стиснулося. Вона не хоче цього бачити, не хоче її тут.

Олеся підбігла до неї, її кроки були легкими, майже танцювальними.

— Зоряно, це тобі! — сказала вона, її голос дзвенів радістю, коли вона простягнула пакет із апельсинами. — Вітаміни, щоб імунітет відновити. Видужуй!

Зоряна стиснула зуби, її пальці шарпнули пакет із рук Олесі, ком підступив до горла. Вона не сказала “дякую”, не всміхнулася — просто розвернулася й пішла до будинку, її кроки гупали важко, ніби несли весь її гнів. Голос Максима різонув повітря позаду.

— Що, навіть не подякуєш? — крикнув він, його тон був різким, із ноткою насмішки. — Невдячна.

Вона завмерла на мить, її спина напружилася, сльози обпекли очі, але не пролилися. Боляче — гостро, як удар. Вона не обернулася, не відповіла, лише пришвидшила крок, її пальці стиснули пакет так, що папір захрустів. У грудях гуділо — сум, злість, образа сплелися в тугий вузол, який вона не могла розірвати. Двері будинку грюкнули за нею, відгородивши від голосів надворі, але той крик Максима все ще гудів у вухах, обіцяючи, що цей обід буде далеко не спокійним.