59

Минув тиждень, і субота принесла Зоряні довгоочікуване полегшення — її виписували. Попередня субота, день народження Кості, залишилася лише в пам’яті: вона так і не поїхала на дачу, але подарунок дійшов до нього завдяки Вадиму. Він узяв на себе клопоти з кур’єром, бо телефон Зоряни весь той час лежав удома, недосяжний. Костя подзвонив наступного дня, його голос гудів теплом через слухавку: дякував за подарунок, питав про здоров’я, сміявся, що годинник уже стоїть на його столі. Друзі — Наталі, Каміла, Михайло, Захар, і звісно Костя — заходили в лікарню, приносили шматочки торта з дачі, і вони тихо святкували запізнілий день народження прямо в палаті, сміючись крізь її кашель. Але Максим — тиша. Ні дзвінка, ні повідомлення, ні слова. Зоряна думала про це в тихі моменти, коли Вадима не було поруч, а іноді навіть коли він сидів біля її ліжка, розповідаючи свої історії. Його мовчання кололо, хоч вона й не визнавала цього вголос.

Вадим лишився на вихідні, як і обіцяв — веселив її, приносив пастилу, розповідав дурниці про роботу. У понеділок зранку він поїхав до Одеси, але не зникав: писав, дзвонив по відеозв’язку, його обличчя на екрані було втомленим, але усміхненим. Зоряна відповідала коротко, її голос ще хрипів, але його присутність — навіть через екран — гріла. Та думки про Максима поверталися, коли вона залишалася наодинці, і в її грудях осідав тихий сум.

Суботній ранок у лікарні почався з метушні. Лікар — той самий худий чоловік із сивиною — зайшов із медсестрою, перевірив її картку, слухав легені через стетоскоп. Його голос був сухим, але спокійним.

— Температура в нормі, кашель слабший, — сказав він, гортаючи папери. — Гострий бронхіт відступає, але ще потрібен спокій удома. Виписуємо.

Медсестра зняла останню крапельницю, її пальці вправно витягли голку, заклеївши місце пластиром. Зоряна видихнула, її рука потерла місце уколу, а погляд ковзнув до вікна — небо було сірим, але теплим. Артем Олександрович уже чекав біля дверей палати, його руки тримали її сумку, а Марина стояла поруч із пакетом домашнього одягу. Незабаром з’явилися Наталі й Каміла — їхні голоси гуділи ще з коридору, сповнені сміху й турботи.

— Зірко, нарешті! — вигукнула Наталі, її очі сяяли, коли вона обійняла Зоряну, обережно, щоб не стиснути занадто сильно.

— Та вже пора, а то я тут засиділася, — відповіла Зоряна, її голос був слабким, але з ноткою полегшення.

Каміла підхопила її під руку, її усмішка була теплою.

— Ходімо, героїне, додому, — сказала вона, а потім додала: — Ми з Наталі все організували, буде весело.

Артем Олександрович підписав документи на виписку, його рухи були швидкими, але зосередженими, а Марина допомогла Зоряні перевдягнутися в легку сукню й кросівки. Усе відбувалося буденно, але з ноткою хвилювання — медсестра видала інструкції про ліки й відпочинок, лікар кинув останній погляд, і вони вийшли з палати. У коридорі пахло антисептиком, але Зоряна вдихнула глибше — свобода була близько.

Додому їхали всі разом — Артем Олександрович за кермом, Марина поруч, а Зоряна з Наталі й Камілою на задньому сидінні. Дівчата одразу почали ділитися плітками тижня: як Захар умудрився пролити вино на нову сорочку Михайла, як Наталі мало не посварилася з Костею через місце для торта. Зоряна чула це вже вдруге, а то й утретє — подруги розповідали по телефону, — але все одно сміялася, її слабкий голос зривався на кашель. Її очі блищали — не від сліз, а від того, як знайомо й тепло звучали їхні голоси.

Удома Марина одразу пішла на кухню, а дівчата влаштувалися у вітальні. Наталі ввімкнула “Щоденник Бріджит Джонс” — старий, але улюблений фільм, — і екран засвітився знайомими кадрами. Каміла розклала коробки з піцою й суші, запахи змішалися з ароматом домашнього вишневого соку від Марини. Зоряна сиділа, закутавшись у плед, її руки тримали шматок піци, а сміх виривався крізь кашель, коли Бріджит знову потрапляла в халепу.

— Ти бачила б, як Костя намагався пояснити, чому годинник — це найкращий подарунок у його житті, — сказала Наталі, її очі сяяли. — Він реально його на стіл поставив, як трофей!

— Та він трудоголік, йому треба нагадувати про перерви, — відповіла Зоряна, її голос був тихим, але з ноткою тепла.

Каміла пирхнула, жуючи суші.

— А Максим, до речі, на дачі був якийсь мовчазний, — додала вона, її тон став обережнішим. — Олеся гуділа навколо нього, а він… ну, не знаю, дивний.

Зоряна стиснула губи, її пальці міцніше стиснули край пледа. Вона промовчала, але всередині щось кольнуло — гостро, боляче. Фільм гудів фоном, подруги сміялися, а Марина принесла ще соку, але думки про Максима осіли в її грудях, як важкий камінь. Субота тягнулася теплою, дівчачою, але в її очах промайнуло щось невловиме — сум, змішаний із передчуттям. Що він мовчить? І чому це все ще її чіпляє? За вікном сутінки густішали, а в її голові клубок питань тільки наростав.

Привіт, доречі я обожнюю Бріджит Джонс, такий комфортний фільм, ммм❤️