58

Четвер і п’ятниця Зоряна провела в лікарні, її світ звузився до білих стін палати, крапельниць і тихого шепоту медсестер. Артем Олександрович і Марина фактично ночували там із нею — батько сидів у кріслі біля ліжка, а Марина приносила домашній бульйон, хоч Зоряна ледве ковтала. Але цей час був дивно спокійним — телефон лежав на столику в її кімнаті, і вона не мала ні сил, ні бажання його брати. Усе, що гуділо в голові раніше — відступило, залишивши лише тишу й слабкість.

Та в п’ятницю ввечері, коли температура впала до 37,2, її думки повернулися до завтра — субота, дача, день народження Кості. Вона лежала, дивлячись у стелю, і раптом згадала: подарунок. Вона так і не купила нічого для цього трудоголіка. Її губи скривилися в слабкій усмішці, коли вона уявила, як дарує йому набір із термокружки з написом “Ти — геній, але навіть геніям потрібна перерва” та мініатюрний пісочний годинник на 5 хвилин. До годинника додала смішну інструкцію: “Це твоя обов’язкова перерва. Використовуй її розумно: подзвони своїй Натці, подивись у вікно або просто згадай, що сонце існує”. Але як це організувати, коли вона тут?

Двері палати тихо скрипнули, і Артем Олександрович увійшов із телефоном у руці. Його обличчя було втомленим, але очі блиснули теплом.

— Зорянко, це Вадим, — сказав він, простягаючи їй слухавку.

Вона здивовано моргнула, взяла телефон і приклала до вуха.

— Алло? — її голос був хрипким, але живим.

— Зоряно, ти що, серйозно? — Вадим заговорив одразу, його тон був обуреним, але з ноткою турботи. — Чому не сказала, що захворіла? Я дзвонив, писав, думав, що сталося!

Вона засміялася — тихо, крізь кашель, і її очі звузилися.

— Та я телефон не взяла, — відповіла вона. — Просила не привозити, хотіла відпочити. Ти ж знаєш, як це буває.

Він хмикнув, його голос став іронічним.

— Відпочити? У лікарні? Ти вмієш вибирати місця, Зоряно.

Вона пирхнула, але всміхнулася ширше.

— А ти вмієш дратувати, — сказала вона, а потім додала: — Слухай, я тут згадала про суботу… думала замовити подарунок кур’єром, бо сама не зможу.

— Стоп, — перебив він, його тон став серйознішим. — Ти нікуди не поїдеш, Зоряно. Хіба що додому, коли відпустять. Я вже в Києві, але не хочу, щоб ти себе змушувала. Я їду до тебе.

Вона завмерла, її брови піднялися.

— Навіщо? — спитала вона, її голос став тихішим. — Я ж не попередила, що захворіла. Але якщо ти вже тут, я спробую вмовити тата й лікаря…

— Не треба нікого вмовляти, — перебив він знову, його голос був теплим, але твердим. — Ти хвора, крапельниці, куди ти поїдеш? Я їду до тебе, буду веселити ці вихідні. Таку задачу дав Артем Олександрович.

Вони обидва засміялися, і Зоряна кинула погляд на батька, який присів на край її ліжка, його очі блищали пустотливо. Вона зітхнула, її голос став м’якшим.

— Ну добре, приїжджай, — сказала вона, і в її тоні промайнула нотка вдячності.

Через пів години двері палати відчинилися, і Вадим увійшов — у руках букет свіжих лілій, їхній аромат наповнив кімнату, і пакет із пастилою різних смаків. Його обличчя було втомленим від дороги, але очі сяяли. Він поставив квіти на тумбочку й сів поруч, одразу почавши розповідати.

— Ти не повіриш, що було на роботі цього тижня, — сказав він, його голос був живим. — Один клієнт примудрився замовити тканину, якої немає в природі. Приходить і каже: “Мені потрібен шовк, але щоб грів, як шерсть!” Ми всі просто лежали.

Зоряна засміялася, її кашель перебив сміх, але очі загорілися. Вадим тягнув пакет із пастилою, пропонуючи їй малинову, а за вікном густішали сутінки.