52

Обід у Шевчуків добігав кінця — гомін стихав, тарілки спорожніли, а келихи з вином стояли напіввипитими на столі. За вікном сірий день поволі темнів, вітер гудів у шибках, ніби нагадуючи, що час прощатися. Артем Олександрович і Петро Іванович відійшли до кутка їдальні, їхні голоси гуділи низько, коли вони обговорювали останні деталі роботи — щось про поставки тканин із Італії й терміни для нової колекції.

— Треба прискорити, Петре, — казав Артем, його тон був діловим, але спокійним. — Інакше не встигнемо до показу.

— Та встигнемо, Артем, — відмахнувся Петро Іванович, хмикнувши. — Мої вже зв’язалися з логістами, завтра уточнимо.

Зоряна допомагала Марині прибирати зі столу, її рухи були механічними, коли вона складала серветки й уникала погляду Максима. Він стояв осторонь, крутячи в руках порожній келих, його пальці нервово постукували по кришталю. Напруга між ними гуділа, як невидимий струм, але вона намагалася не звертати уваги — його присутність і так отруювала їй цей день.

Ткаченки почали збиратися. Софія Тарасівна вийшла надвір, сперлася на блискучий Bentley Bentayga — масивний кросовер із глибоким чорним лаком — і гортала щось у смартфоні, її пальці швидко свайпали екран. Холодне повітря кусало їй щоки, але вона, здається, цього не помічала, занурена в переписку чи стрічку новин. Петро Іванович із Артемом Олександровичем іще завершували розмову біля порога, їхні голоси долинали глухо крізь відчинені двері.

Зоряна вийшла на подвір’я, щоб віднести сміття, коли відчула, як чиясь рука стиснула її зап’ястя. Вона різко обернулася — Максим стояв поруч, його очі блищали холодною злістю. Поки ніхто не дивився, він потягнув її за старе розлоге дерево в кутку двору, його пальці міцно стискали її руку. Вона спробувала вирватися, але він уже затягнув її за стовбур, приховавши від чужих очей.

— Що ти робиш? — прошипіла вона, її голос тремтів від роздратування.

Він став перед нею, його обличчя було близько — занадто близько. Його щелепа стиснулася, коли він заговорив, його тон був сердитим, пронизаним сарказмом.

— Ти серйозно хочеш змусити мене ревнувати до того типа? — сказав він, його голос був низьким, але різким, як лезо. — Вадим, теніс, очі горять — думаєш, я сліпий?

Зоряна глянула на нього, її брови піднялися від подиву, а потім вона розсміялася — голосно, різко, майже істерично. Звук розірвав тишу двору, і Максим миттю затулив їй рот долонею, його пальці притиснулися до її губ. Її очі розширилися, вона завмерла, дивлячись на нього — їхні обличчя розділяли лічені сантиметри. Його подих гаряче торкався її шкіри, і раптом вона відчула його запах — різкий, незнайомий аромат, який ударив їй у ніздрі. Щось із нотами сандалу й перцю, але занадто важке, липке, від чого її шлунок скрутило.

Вона різко скинула його руку, її очі спалахнули злістю.

— Прибери це від мене, — сказала вона, її голос тремтів від огиди. — Твої парфуми — гидота, від них тхне, аж нудить. Тобі геть не пасують.

Максим звузив очі, його губи скривилися в кривій усмішці.

— Це Олеся подарувала, — кинув він, його тон був сухим, але з ноткою виклику.

Зоряна пирхнула, її брови підскочили.

— Ну тепер усе зрозуміло, — сказала вона, її голос став гострішим. — У неї завжди був паршивий смак. Будь такий люб’язний, не підходь до мене з цим запахом, бо мене виверне.

Він стиснув кулаки, його погляд палахнув, але вона не зупинилася.

— І я не змушую тебе ревнувати, — додала вона, її тон став холоднішим, із ноткою глузування. — Хоча, здається, ти й сам із цим чудово впорався.

Він мовчав, його очі свердлили її, а повітря між ними гуділо від напруги. Її серце калатало, але вона не відвела погляду — його близькість дратувала, але водночас щось у його очах тримало її на місці. Раптом із боку будинку долинув голос Петра Івановича.

— Максиме, ходімо вже! — гукнув він, його тон був нетерплячим.

Максим відступив, його щелепа стиснулася ще сильніше, коли він кинув на неї останній палаючий погляд. Він розвернувся й пішов, його кроки гупали по землі. Зоряна видихнула, її груди тремтіли від злості й дивного хвилювання, коли вона притулилася до стовбура дерева, намагаючись заспокоїтися.

Ткаченки сідали в машини. Петро Іванович і Софія Тарасівна влаштувалися в Bentley Bentayga — розкішний кросовер гудів низьким басом, коли він завів двигун. Софія кинула смартфон у сумку, щось бурмочучи собі під ніс. Максим підійшов до свого Lamborghini Urus — агресивного, чорного, з хижими лініями, що кричали про швидкість і гроші. Він різко відчинив двері, сів за кермо й грюкнув ними так, що звук рознісся двором. Двигуни загуділи, фари блиснули в сутінках, і машини вирушили геть — спершу Bentayga плавно покотився дорогою, а за ним Urus рвонув із місця, залишаючи за собою хмару вихлопів і гул.

Зоряна стояла біля дерева, її пальці стискали кору, коли вона дивилася, як його машина зникає за поворотом.