51

Їдальня Шевчуків гуділа гомоном — келихи дзенькали, сміх двох сімей наповнював простір, а за вікном сірий день гудів холодним вітром. Артем Олександрович, батько Зоряни, розповідав старий анекдот про рибалку, що впав у річку, його голос гудів над столом, а Петро Іванович, батько Максима, підхоплював, додаючи свою історію.

— І тут він тягне, тягне, а там — чобіт! — реготав Артем Олександрович, наливаючи собі вина.

— Та це ще що, Артем, — відгукнувся Петро Іванович, жестикулюючи виделкою. — Я раз півдня боровся з кущем, думав, сом попався!

Софія Тарасівна закотила очі й легенько штовхнула чоловіка ліктем.

— Ти б і з кущем одружився, Петре, якби він добре клював, — сказала вона, її тон був сухим, але з ноткою сміху.

Марина тихо сновигала між столом і кухнею, приносячи хліб, доки гомін не стихав. Зоряна сиділа навпроти Максима, намагаючись триматися осторонь розмов, її погляд ковзав по тарілці. Його присутність дратувала, але вона тримала обличчя. Максим їв мовчки, його рухи були різкими, ніби він виплескував напругу на їжу.

Сміх гудів, коли Артем Олександрович згадав, як колись спалив кухонну серветку, намагаючись спекти хліб. Але раптом Софія Тарасівна повернулася до Зоряни, її очі — гострі, але теплі — зупинилися на дівчині.

— Зорянко, а в тебе що нового? — сказала вона, її голос був м’яким, але з ноткою цікавості. — Хтось з’явився на горизонті? Така красуня, невже сама?

Зоряна завмерла, її виделка зависла в повітрі. Максим напружився — його щелепа затремтіла, очі звузилися, коли він підняв погляд, стискаючи ніж сильніше, ніж треба. Він дивився на неї прискіпливо, чекаючи відповіді, хоч його обличчя залишалося холодним.

Вона змусила себе всміхнутися, відклала виделку.

— Та нікого в мене нема, — сказала вона стримано, глянувши на Софію Тарасівну. — Все як завжди.

Артем Олександрович пирхнув, відставляючи келих.

— А Вадим? — сказав він, його тон був теплим, але з піддражнюванням. — Ви ж із ним на побачення ходили, на корті ганяли. Гарна пара, скажу я вам. Учора Зорянка повернулася, очі аж горіли, а він її так акуратно вчив — ракетку тримав, руку поправляв.

Зоряна пхикнула, її щоки злегка спалахнули, але вона не стала сперечатися — при всіх це було б безглуздо. Вона стиснула серветку, відчуваючи, як повітря густішає. Максим різко відкашлявся, його виделка клацнула по тарілці, коли він глянув на Артема Олександровича, а потім на Зоряну — його очі палахнули, але губи стиснулися.

Софія Тарасівна нахилилася вперед, її усмішка стала ширшою.

— О, Вадим? — сказала вона тепліше. — Ну, це вже цікаво. Але знаєш, Зорянко, ви з Максимом колись такі гарні були разом. — Вона штовхнула сина ліктем, її тон став грайливим. — Правда ж, Максиме?

Він поперхнувся, кашлянув так, що обличчя спалахнуло від несподіванки. Зоряна стиснула губи, щоб не пирхнути, коли глянула на нього — його очі блиснули, кинувши на матір ображений погляд.

— Мамо, — пробурмотів він хрипко, відкашлявшись.

Але Софія Тарасівна не зупинилася, махнула рукою.

— Та що там, — сказала вона, її тон став різкішим, але смішним. — Не те що зараз — завів собі цю Олесю. Ну, згодна, дизайнер із неї непоганий, але як невістка? — Вона скривилася театрально. — Геть не подобається мені. Холодна якась, без вогника. От Зорянка — інша справа, душа жива!

Петро Іванович пирхнув, його сміх гудів.

— Ти б уже визначилася, Софіє, — сказав він глузливо. — То Вадима хвалиш, то Максима з Зоряною назад зводиш.

Артем Олександрович розреготався, його келих гойднувся в руці.

— Та хай молоді самі розбираються, Петре, — сказав він тепло. — Але Вадим — хлопець що треба, я б за нього дочку віддав.

Зоряна закотила очі, стискаючи серветку сильніше.

— Тату, припини, — сказала вона різко, але з ноткою сміху. — Ми просто грали в теніс, а не весілля планували.

Максим різко відсунув тарілку, схопив келих із вином і зробив великий ковток. Його очі ковзнули до Зоряни, затримавшись довше, ніж треба — холодні, але з дивним вогником у глибині. Він мовчав, але його щелепа стиснулася, коли він відвів погляд.

Софія Тарасівна похитала головою, її усмішка стала кривою.

— От бачиш, Максиме, — сказала вона підступно. — Поки ти там із Олесею возишся, Зорянку вже Вадим прибирає до рук. А я б на твоєму місці задумалася.

Зоряна пирхнула, її брови піднялися.

— Та годі вам, — сказала вона легко, але з роздратуванням. — Ніхто нікого не прибирає.

Софія Тарасівна всміхнулася, її очі блиснули, коли вона відкинулася на стільці. Максим стиснув келих так, що кришталь ледь не тріснув.